Мама не погоджується. У неї багато роботи. Але… тут же є я.
– Замість читати книжку, іди з паном Йосифом по ожину. Принесеш – наваримо джему. І вина зготуємо.
Ми йдемо довго. Пан Йосиф веде мене незнайомою дорогою. Ліс густішає, просвітку не видно.
– Нам ще далеко?
– Потерпи, ще трохи… Незабаром ми виходимо на велику світлу галявину.
Під ноги втрапляють ожинові грона, я ступаю обережно, але за мною залишається чорнильний слід. Ягоди солодкі, їм їх досхочу, збираю у дзбанок. Він наповнюється швидко.
Пан Йосиф сміється. Він погоджується йти додому. Ось тільки дозбирає відро ожинових ягід. Я допомагаю. Ми поруч, я чую його дихання. Він раз у раз зиркає на мене, найкращі ягоди сипле в долоню:
– Скуштуй…
Ягоди солодкі, погляд його лукавий.
Сонце тоне у вечірній куряві, ми ще не вийшли з лісу, а вже сутінки огортають усе довкіл. Пан Йосиф знаходить повалене дерево, неквапом всідається:
– Ходи сюди, спочинемо трохи.
Я сідаю біля нього.
– Ти, певне, змерзла, – і вкриває мене плащем.
– Пане Йосифе, а ви схожі на Дива…
– На якого ще Дива? – здвигує брови. І по хвилі додає: – А ти красива…
Погляд його знову стає лукавим, він обіймає мене. Його губи холодні і шорсткі.
Я вириваюся з його обіймів. Та він не надто прагне відпустити мене.
– Пустіть… Мені боляче. Боляче, чуєте…
Він неохоче відпускає.
– Чого боїшся? Я буду ніжним…
– Я не хочу мати з вами стосунків…
– А може, передумаєш? – змовницьки підморгує мені.
– Не передумаю.
Ми виходимо з лісу, він іде позад мене. На нашій вулиці промовляє:
– Ти нікому не скажеш, правда?
Я не скажу, бо мені соромно й боязко. Але…
– Не скажу, якщо тільки дасте мені рецепт вина з ожини. Інакше напишу на вас заяву в міліцію.
У пана Йосифа вино з ожини найкраще в селі. Так каже мій вітчим.
Увечері пан Йосиф приніс записаний на газетному папері рецепт вина. Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.
16
Віра провела пана Віктора нагору за стіл до Амалії, заразом забрала її порожні тарілки й прийняла замовлення на каву. Відходячи, краєм ока спостерігала за Читачами.
– Доброго дня! – привітався Віктор і сів навпроти.
– Доброго! – луною відповіла Амалія й подумала, що для самотнього і майже незрячого чоловік виглядав він дуже пристойно – поголений, пострижений, вдягнений у строкату теніску з коротким рукавом, джинси й кросівки.
Амалія знову спробувала розгледіти його очі за скельцями окулярів, але побачила лишень своє відображення. Зависла пауза.
– Вам дівчата вже розповіли, що трапилося?
– А щось трапилося? – з усмішкою відповів запитанням на запитання чоловік.
– Як сказати. Нам із вами хтось передав пакунок.
– Нам із вами? Якби то вам, я б не здивувався. Ви ж, мабуть, відома людина, купа прихильників, шанувальників… А до чого тут я?! – наче підколював її Віктор.
І що за манера говорити?! Він, здавалося, провокував її, й Амалія дійсно почувалася невпевнено поруч із ним, чужим, незнайомим чоловіком, який, хоч і по-доброму, але щоразу ніби вставляв їй шпильку, змушував знічуватися й добирати відповідь. От і минулого разу…
Замість слів Амалія взяла пластикову пляшечку з вином і вклала йому в праву руку. А на розвернуту до неї долоню лівої поклала скручений трубочкою аркуш паперу. Чоловік завмер. Покрутив у руках предмети. Жінці здалося, що він опустив голову, щоб глянути на них, і в неї майнула думка: певне, цей пан не так давно втратив зір, якщо такі рефлекси в нього ще лишилися.
– Що це?
– Вино з ожини. Домашнє.
– А на папері?
– Історія.
– А до чого тут я?
– В інструкції до дарів було написано, щоб ми прочитали й продегустували разом, – нерішуче мовила Амалія.
– І хто цей щедрий добродій? Певне, збоченець якийсь прислав кур’єром пакунок, а сам сидить десь неподалік і спостерігає, що ми робитимемо.
– Навряд чи, – усміхнулася вона й озирнулася: крім них, на балконі нікого не було. – Там написано, що це від моєї шанувальниці.
– Аааа! Ну, то інша справа! – Віктор промовив це так, що Амалія зашарілася й відвела погляд, хоч він її і не бачив.