Аня принесла каву і два бокали. Змовницьки подивилася на Амалію.
– Але ж у таких закладах не можна «приносити і розпивати»?! – здивувалася письменниця.
– Так ви ж і не приносили! – приснула сміхом Аня, яку дуже забавляла сьогоднішня інтрига.
– А як директорка дізнається? – Читачка кивнула кудись униз, адже одного разу бачила молоду жінку, яка доволі суворо контролювала тут порядок.
– А ви швиденько! Не в підворітні ж вам дегустувати з горлечка! – хмикнула дівчина.
– Бачу, непоганий видався день! – проголосив Віктор. – Тобто не бачу, але нутром чую! Ну, пані письменнице, наливайте, сподіваюся, там не отрута від якихось ревнивців, а дійсно ожинове вино від шанувальників!
Жіноча рука, що, було, вже потягнулася до пляшечки, на мить зависла над нею. Ото вже! Як скаже… Хоча хто його знає, що там дійсно може бути за саморобна речовина в тій пляшечці з-під солодкого газованого напою? Власне, навіть якби там дійсно була отрута, то хіба було їй що втрачати в цьому житті?
Амалія зітхнула, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку.
Налила по третині в кожен бокал.
Один узяла в руку, а другий обережно підсунула до Вікторових пальців.
Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.
Обидва хитнули бокали й піднесли до обличчя, щоб відчути аромат.
Брови обох здивовано поповзли вгору.
Густуватий запах ягід торкнувся ніздрів.
Так само густуватим здалося й вино.
Для того, хто міг його бачити.
Пригубили бокали й зробили по ковтку.
Обличчя їхні виразили синхронні здивування й цікавість.
Навряд чи щось подібне подається в київських винарнях.
Віктор повільно випив до дна.
Амалія ковтнула двічі й поставила келих на стіл.
– От якби ним полити морозиво… – несподівано мрійливо сказала вона.
– Пригощаю! – Віктор пробігся пальцями по столу й натиснув кнопку виклику офіціанток.
– А ви нічого не забули? Чи ми тільки їсти-пити сюди прийшли?
– Ой, справді! Мене ж викликали підвищувати культурний рівень за посередництва чарівної пані-письмен-ниці, – мужчина ляснув себе по лобі.
– Може, й так, – знизала плечима Амалія й розгорнула аркуш із текстом.
– А зізнайтеся, ви його вже прочитали, поки я їхав?! – засміявся Віктор, і їй знову захотілося цієї миті побачити його очі.
– Прочитала, – знову зашарілася вона, але миттю опанувала себе, навіть трохи розсердилася, що так легко втрапляла в його пастки, і продовжила, – адже передача адресована мені. Що хочу, те й роблю. А от звідки відправник знає, що тут іще й ви поруч полюєте на історії, то вже друге питання, і не до мене!
Віктор уперше почув у її голосі хоч якусь енергію, адже раніше ця загадкова жінка здавалася йому подібною до людини під гіпнозом. Чомусь саме таку асоціацію викликали і її голос, і немов уповільнені рухи.
– Отже, якщо текст уже пройшов високий контроль і визнаний прийнятним для моїх вух… Читайте, коли пані така добра!
Він відкинувся на спинку стільця і сплів руки на грудях. Амалія піднесла до губ бокал і зробила ще один ковток – для хоробрості. Дивний смак солодкуватого ягідного вина на її язиці сплівся зі словами, які вона почала неголосно промовляти:
– Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини…
Амалія зробила паузу, аби знову набрати повітря, й усвідомила, що, читаючи вголос, уже інакше сприймає написане. Вона спробувала уявити ту жінку, що писала ці слова… Вона й сама почувалася останнім часом зовсім непристосованою до звичного життя звичайної людини…
– Це все?! – іронічно-невдоволено ворухнув бровами Віктор.
– Вибачте, – спохопилася вона і продовжила.
– …Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.
Амалія видихнула й поклала аркуш на стіл.
– Ого! – не втрималася Аня, яка стояла з двома порціями морозива на таці й чекала, коли Амалія дочитає.
– Мда… – промовив Віктор, і важко було зрозуміти, що він хотів цим сказати. – Гарно читаєте, як акторка! Пропоную допити залишки вина, але тепер з усвідомленням його цілковитої ексклюзивності!
Він швидко знайшов рукою свій келих і підняв його вгору.
– Не женіть коней! Ваш бокал порожній! А я пити не хочу, я хочу полити вином морозиво! – заперечила Амалія.