– Цікаво. Я думав, такі пані живуть десь на Ярославовому Валу.
Амалія здригнулася від несподіваного влучання в ціль. Адже їхня з Артуром квартира була на одній із прилеглих до «Ярвалу» вулиць.
– Було й таке… – неочікувано навіть для себе відповіла вона, здивувалася, навіщо це сказала, і швидко змінила напрямок діалогу: – А куди вам їхати?
– Мені в принципі теж у той бік – на Виноградар. Підкинете?
– Так! – коротко відказала, шукаючи в списку мобільного потрібний номер.
17
Амалія вийшла з машини першою. Хотіла розрахуватися з водієм, але Віктор не дозволив.
Злива вщухла, а може, то таксі виїхало з-під дощової хмари, евакуювавши цю пару із залитого весняною водою Подолу. Віктор не знайшов приводу подовжити спілкування, попрощався і поїхав далі, висадивши Амалію біля її під’їзду.
Машина невдовзі звернула ліворуч з основної дороги, вулиця пішла вгору, потім поворот праворуч, знову ліворуч – і за хвилину водій повідомив, що вони приїхали «під “Сільпо”» і що на Виноградарі знову сонце.
– Велике місто! – констатував таксист. – Буває, за день разів десять перескакую з однієї погоди в іншу і назад. Особливо в травні. Може, вам допомогти кудись дійти?
– Ні, дякую вам! Ось, прошу, – простягнув із заднього сидіння водієві гроші.
– Ваша решта! – поклав йому в долоню кілька купюр водій і попрощався.
Коли машина від’їхала, Віктор повернувся до сонця, зняв окуляри, міцно заплющив очі й підставив обличчя теплим променям. Десь неподалік верещали весняні горобці, розмовляли люди, що рухалися повз нього до супермаркету і назад, трохи далі гули машини, у повітрі відчувалася післядощова свіжість. Джинси, намочені несподіваною зливою, були й досі вологі, а сорочка вже майже висохла. Вертатися додому не хотілося, до того ж він раптом відчув спрагу. Енергійно потер очі долонями, знову прикрив їх темними окулярами й неквапом рушив до нещодавно встановленого шатра з логотипом розрекламованого пивзаводу.
Засинаючи того вечора, Віктор прокручував у голові свій день. До обіду ніщо не віщувало несподіванок. Але той раптовий «виклик» до кав’ярні його збентежив, як і неочікуване спільне читання якогось дивного оповідання від якоїсь дивної особи. Спочатку все скидалося на жарт, чи то над ним, чи над цією Амалією, але чортик із табакерки так і не вискочив, усе ішло як ішло, і вони дегустували те густе запашне вино, кількість якого аж ніяк не могла вдарити в голову, скільки там його було?! Але щось ніби затремтіло тоді у вухах, залоскотало так, що він ледве втримався, щоб не покрутити в одному, а потім у другому вусі мізинцем, перетерпів, бо ж це було незручно в компанії такої пані, та ще й за столом. А потім у ньому прокинулася якась поблажливість до всього цього непростого світу, а особливо до пані, яка старанно стримувала хвилювання, читаючи той містично-поетичний текст про вино і не тільки…
Згадував, як ішли вони Подолом навмання, розмовляли й вона інколи торкалася його ліктя, пориваючись, але не наважуючись допомогти. Аромат її парфумів був той самий, що його вперше відчув, коли розминувся з нею у дверях кав’ярні, і це його збуджувало й сердило одночасно.
Чоловік усміхнувся, спробував уявити, що думає про нього Амалія і чи думає взагалі. Вона така дивна. Ой, дивна… Але він і сам не надто ординарний… Хмикнув, згадавши «посилку від шанувальниці». Знову всміхнувся: бач, і йому дісталося від її популярності!
«Цирк на дроті! – промовив сам до себе Віктор. – Письменниць мені тільки не вистачало!»
18
– Женю, привіт! Це Аня. З кав’ярні.
– Привіт! Ну, що там? Записався хтось цікавий?
– Так! Думаю, що це саме те, що тобі треба!
– Отакої! Клас! І хто ж?
– Жінка! Заходила до нас із донькою й побачила оголошення.
– Жінка з донькою?
– Гарна – ух! Самостійна, ефектна, впевнена в собі, без сумніву – успішна, і видно, що відкрита до спілкування. Я миттю й згадала про тебе. Навіть пожартувала, що саме таку Книгу в нас замовляла одна дівчина.
– А вона що? – насторожилася Женя.
– Сказала, що залюбки. Але є проблема.
– Ну от… Як тільки…
– Зрозуміло, що такі люди мають дуже щільний графік життя. Тож вона запропонувала два варіанти: завтра із самого ранку «на каву», чи вже за тиждень, коли вона повернеться з відрядження.
– А завтра о котрій? – загорілася Женя.
– Ми працюємо з дев’ятої, а вона сказала, що прокидається рано.
– Але хіба це зручно – витягувати людину в таку рань, щоб поговорити? Це ж субота… Хто я їй? І в неї ж дитина…