– Але ж вона сама згодилася! І дівчинка не така й мала, мабуть, уже піде до школи. Але в тебе як із роботою?
– Я з восьмої починаю. Але… Але відкрию, гляну там ранковим оком, видам рушники, усяке таке і попрошу дівчат години на дві мене прикрити, зранку багато народу не буде, а я їм потім віддячу.
– Ну, дивись, щоб не нагоріло тобі. То що? Домовлятися?
– А чим хоч вона займається, та жінка?! – раптом завагалася Женя від такої несподівано щедрої пропозиції.
– Не знаю, я не встигла розпитати, Віра з нею розмовляла більше. Але нутром чую – то твоя Книга!
Так, давай метикуй швидше, я ж на роботі, відійшла подзвонити. А от із понеділка Оксана з Катею замість нас заступають, то я тебе їм передам.
– Ну, давай! Якщо зможе на дев’яту, буду вдячна. Правда, це виглядатиме трохи дивно, коли я пригощатиму ту успішну жінку тістечком.
– Закон є закон! – удавано серйозно констатувала Аня й попрощалася.
– То маякнеш, як домовитеся! А я вже своє владнаю.
Вони ввійшли до кав’ярні, коли Женька вже була там. Сиділа найпершою відвідувачкою за столиком неподалік від старовинного настінного годинника. Вона напружилась і підвелася зі стільця. Ніби аж стала вищою – так потягнулася вгору і вперед, щоб роздивитися понад перилами сходів, хто там зайшов. І за мить їй стало незручно через свої джинси й кросівки, і навіть за нещодавно куплену картату блузку, схожу на чоловічу сорочку…
Сходами підіймалися дві леді, жіночні до запаморочення, схожі між собою хіба що цією манерою триматися, йти, пливти, нести себе легко й елегантно. Старша з них мала навколо голови німб із сонячного кучерявого волосся, яке спадало спіралями на плечі, а на обличчі її грала стримана приязна усмішка. Кремового кольору мереживна блузка, пишна, але вузька в талії спідниця з візерунком кольору кави, оригінальний браслет на одній руці, невеличка сумочка в іншій, босоніжки на підборах – усе це Женька побачила миттю, ніби сфотографувала. Менша леді мала темне пряме волосся, перехоплене великим гребінцем із білою квіткою на ньому, вбрана була в бузкового кольору сукню (теж із тонкою талією та пишною спідничкою), та ще й із білим мереживним комірцем! Серйозний, але зовсім не сумний чи сердитий вираз обличчя не дуже відповідав її п’яти-шести рокам. У руках дівчинка тримала альбом для малювання та пачку фломастерів.
– Злата! – сонцекоса жінка простягнула вузьку долоню і всміхнулася. – А це моя донька, Лідія.
– Доброго дня! – подала руку у відповідь Женька й усвідомила, що принаймні манікюр вона має бездоганний, хоч і заяскравий проти пастельних тонів вбрання та манікюру гості. – Дякую, що прийшли в таку рань! Мені аж незручно…
– Усе нормально! Я рано прокидаюся, просто сьогоднішню каву перенесла з дому до кав’ярні. Але час обмежений, можу приділити вам лише годину, – приязно промовила Злата і жестом запросила сідати.
– Так, звісно. За умовами акції саме про годину і йшлося. Я теж сьогодні вже була на роботі, просто викроїла годинку…
– А де ви працюєте? – Злата повісила сумочку на спинку стільця, сіла навпроти Жені й поклала на край столу ключі від машини. Дівчинка всілася за сусідній столик і розгорнула альбом.
– У перукарні. Адміністратором, – раптом зашарілася дівчина, – я вчилася на перукаря, манікюр теж можу, але так сталося… Шукала одну роботу, а підвернулася інша. Але я ще стрижу знайомих, роблю весільні зачіски, коли просять, знову ж – манікюр… Заробляю собі якусь копійку.
– А салон великий? Справляєтеся? Це ж непросто: робота з людьми, майстрами, клієнтами – треба бути неабияким психологом та організатором, плюс матеріальна відповідальність! – усміхнулася Злата.
– Натякаєте на мій вік? – уточнила Женя. – Мені скоро двадцять один! А психолог я, мабуть, уроджений – умію налагодити стосунки, і то не від розумних книжок, я просто до людей по-людськи. Правда, трапляється всяке, але… А щодо матеріального – звітів, графіків, запису клієнтів, прання, закупівлі реманенту – то теж справляюся. Усього можна навчитися… Але що ми все про мене? Сьогодні ви – Книга!
Дівчина зиркнула на годинник і несподівано змінила тему, аж сама від того знітилася. Злата стримано усміхнулась, оцінивши той факт, що дівчину не так просто збити з обраного шляху.
Підійшла Віра з меню.
– Мені лате, – сказала, не заглядаючи в нього, Женя.
– Мені теж, будь ласка! – енергійно повторила за нею Злата.
– А десерт? За умовами гри, я пригощаю вас десертом! – захитала головою дівчина.
– Десерт? Передайте, будь ласка, меню моїй доньці, хай вибере сама, делегую їй свій заробок.