– Ааа… – відкрила було рот Віра, дивлячись на дівчинку, яка вже взялася малювати.
– Вона прочитає, не турбуйтеся, – вгадала її запитання Злата.
Дівчинка справді досить швидко пробігла очима відкриту для неї сторінку з пропозицією десертів і промовила:
– «Медівник»!
Женя з Вірою здивовано перезирнулися, а Злата виразом обличчя ніби промовила: «Знай наших!»
– Перепрошую, а у вас є яблучний сік? – чемно спитала Лідія, коли Віра збиралася відійти.
– Звісно! Принесу вам «Медівник» із соком! – шанобливо прийняла замовлення в дівчинки офіціантка.
Женя глянула на годинник на стіні, було п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Вона не носила годинника на руці, їй вистачало функцій мобільного телефону, але наразі зазирати туди було незручно. Проте дівчина помітила, що на руці в Злати теж годинника не було. Це її здивувало, адже ділові люди мають слідкувати за часом, а крім того, годинник для них ще й іміджева річ, дорогий аксесуар, який підкреслює статус…
– Я не ношу годинник уже багато років, – вгадавши її думки, промовила Злата, – він ніби вбудований всередині мене, завжди зі мною, я навчена контролювати свій час зі студентських років.
– Розкажіть, будь ласка… Розкажіть про себе. Я розумію, що ви – неординарна жінка, сильна, з тих, що змогли. Серед моїх знайомих немає таких людей. Знаєте… я дивилась якийсь американський фільм, про стюардесу. І запам’ятала фразу, що та дівчина втекла зі свого селища, бо там не було жодної людини, яку їй хотілося б узяти собі за приклад… Я довго думала про це. Адже в Києві, де я провела все життя, повно людей, на яких можна рівнятися. Але десь вони немов за склом. За екраном телевізора. У глянцевих журналах… Вони для мене абстрактні. Я не розумію, як вони стали такими. Чому вони змогли, а купа інших – ні. І що треба робити, яким бути, щоб не животіти на дні, у сірій масі, а самій зробити себе і базу своїм дітям, – вона глянула на Лідію, яка старанно щось вимальовувала в альбомі. – Я ж не чекаю манни небесної! Я готова щось робити, трудитися. Уже дещо бачила в житті й не хочу повторювати долі тих, кого маю у своєму оточенні. Я відчуваю в собі сили, але просто не знаю, куди їх направити, як і що саме робити… А нещодавно ми з приятельками зайшли сюди на каву, і я побачила оголошення про акцію… Мені немов стрельнуло… Щось таке ніби штиркнуло… Правда, не було великої надії, що якась успішна людина раптом надумається ходити сюди й розповідати мені свої історії, але… Ось бачите, як вийшло… Дуже вдячна вам, що знайшли час. Тож я готова вас слухати, – дівчина склала руки на столі, як слухняна учениця, уже забувши, що мають принести ще й каву, адже споживання її – то лише ритуал, камуфляж, який зазвичай прикриває собою набагато глибші речі.
Повернулася Віра, подала каву для Книги та Читачки, тістечко із соком для юної леді, побажала смачного й зникла в глибині порожньої зранку кав’ярні.
– Мамо, – Лідія підійшла до Злати й зазирнула їй у вічі, – а чому в офіціантки на бейджику написано «Книжниця»?
– Мабуть, тому, що тут, крім їжі, є чимало книжок, – вказала рукою на полички мати, – певне, дівчата можуть давати поради і про це, думаю, книжки теж продаються. Ти можеш пройтися і роздивитися, тут дуже гарно.
– Добре, але спершу я з’їм «Медівник»! – дівчинка тихо повернулася на своє місце, відклала альбом і зайнялася десертом.
– Їй шість років, – усміхнулася Злата, – але вона така маленька, що всі її вважають молодшою. А ми вже закінчуємо перший клас! Власне, відлік мого «нового життя» практично такий самий – шість років, трошки більше. Нове життя почалося несподівано: дитина без батька, новий бізнес без досвіду…
– Перепрошую, а чим ви займаєтеся? Я зовсім не в курсі…
– Останні шість років я й займаюся жіночою модою. Хоча освіту маю дуже чоловічу – факультет енергетики політехнічного інституту. Та ще й була співвласником серйозного чоловічого бізнесу в царині енергетики… Але вже сталося, як сталося. Інколи життя збиває тебе з ніг, і маєш вибір: чи залишитися лежати, чи підійматися і йти далі.
– Так, це саме те, про що я б хотіла дізнатися: як люди долають труднощі, як приймають рішення, знаходять сили, з чого починають.
– На жаль, сьогодні я не маю достатньо часу, щоб переказати вам усе моє життя чи хоча б із тієї миті, коли помер батько й ми вже не відчували його плеча й підтримки у звичному, буквальному сенсі… Хоча я потім не раз згадувала та заново усвідомлювала і його слова, і вчинки, які допомагали мені вирішувати проблеми. І я не готова давати комусь глобальні поради, як і нав’язувати себе за приклад. Дівчата-книжниці сказали, що можна просто розповідати «історії з життя». А в мене, без сумніву, вони є. Але зараз якось важко почати не з початку. Та це не привід стояти на березі і не пливти! Може, наша зустріч не остання і ви потім складете всі пазли в картинку, якщо схочете, звісно, – Злата всміхнулася. – А поки що пропоную вам історію, пов’язану з донькою, якщо вже ми прийшли до вас удвох. Згода?