Артур повідомив, що в нього кілька годин тому народилася донька. З цього приводу він добряче випив і вирішив поділитися новиною. Адже вони не чужі люди. Відразу перепросив, якщо раптом зачепив за живе, знову щось говорив про свої новини, а потім вибачався, що «так уже вийшло»… Знову казав, що вони не чужі, можна сказати – добрі друзі з дитинства і вона завжди може розраховувати на його допомогу й підтримку, адже «стільки років разом»…
Амалія вислухала його нетверезий монолог, тримаючись за перила балкона, коротко сказала: «Вітаю!» – і жбурнула телефон униз. Він хряснув у темряві об асфальт і, певне, розлетівся на друзки. Жінка стояла, учепившись пальцями в поручень, і намагалася розгледіти землю перед вікнами першого поверху, де всю весну копалася літня пані, висаджуючи розсаду квітів.
У скронях пульсувала кров, серце калатало, горло ніби хтось перетягнув мотузкою. От би кинутися зараз униз – і по всьому! Та аби ж знаття, що на цьому кінець… П’ятий поверх – не надто високо… А раптом та дбайливо оброблена клумбочка спружинить, і душа не покине тіла, а панічно вчепиться в нього? Скалічитися, переламати ноги-руки, відбити нирки і лежати там, доки хтось помітить і врятує… Терпіти лютий біль, стікати кров’ю… Лікарям клопіт… А навіщо виживати? Не дай, Боже, лишитися інвалідом на все життя… Кому вона потрібна? Нечужому Артуру? Ха!..
Амалія відпустила поручень, іще раз обережно глянула вниз і від гріха подалі пішла до кімнати. Скрутилася під ковдрою, по-дитячому притисла коліна до грудей і заплакала гірко й невтішно, жаліючи себе й не знаючи, що робити, як і навіщо жити далі. Останньою думкою на межі сну було рішення зняти з рахунку гроші, перекреслити тут усе й вирушити до Греції. А вже там…
Майже весь недільний день вона провела вдома. Спочатку довго лежала в ліжку. Дослухалася до гудіння в голові та до звуків життя ззовні – на вулиці й у сусідніх квартирах за стінами. Дивувалася, звідки в людей стільки сил та енергії: зранку вибивати на турніку килими, сварити на все горло дітей, свердлити дрилем стіни. Після вчорашніх Артурових новин вона знову немов поповзла в прірву, яка, здавалося, уже перестала її засмоктувати.
Амалія ледве змусила себе підвестися і ввімкнути чайник. Їсти не хотілося, пити теж. Але якісь банальні звичні дії створювали ілюзію життя.
Потім вона наважилася розкрити коробки зі своїми речами, які обходила або переступала кілька місяців. Сказала собі, що збиратиме речі у відпустку. На море. На грецькі острови. Але зрештою й сама не рада була, що почала. Адже кожна річ нагадувала щось із колишнього життя. З інших поїздок, коли все було інакше. Їй захотілося запхати все гамузом в одну коробку, винести у двір і спалити. Чи віддати комусь – хай буде людям. Але вона не знала кому. А потім вирішила абстрагуватися. Байдуже, у чому вона проведе той час на Мілосі чи ще десь у маленькому раю. Байдуже, що лишиться тут, у квартирі. Адже навряд чи вона повернеться.
Під вечір Амалія припинила процес збирання речей, що перетворився на перебирання спогадів, і її потягло на вулицю, на свіже повітря, подивитися на людей, у яких усе в порядку. Може, в інших теж є негаразди, але вони навчилися не показувати це на людях? Власне, вона й сама нікому ні на що не скаржилася. Хіба що виглядала не надто веселою там, у кав’ярні, але ж і сліз не проливала перед чужими.
Згадка про кав’ярню відволікла її від думок про колишнє, жінка переодяглася в лляну сукню без рукавів, майже автоматично причесалася, підмалювала очі, пройшлася помадою по губах, а пудрою по щоках і носі.
«Та він же сліпий!» – прошурхотіло в голові.
«А до чого тут він?!» – пролунало у відповідь.
Вона збризнула себе парфумами, взула босоніжки, накинула легкий піджак із рукавом до ліктя, натягла мереживні рукавички і вийшла з квартири.
З площадки між п’ятим та шостим поверхами в кілька стрибків до неї наблизилася кицька і завмерла біля ніг, немов здивована. Немолода вже, не дуже вгодована, звичайна гладкошерста кішка. Триколірна. Кажуть, такі в хаті на щастя. Тварина підняла голову, зазирнула в очі. Не терлася об ноги, не просила їжі чи ласки. А коли Амалія нахилилася до неї, та позадкувала, повільно повернулася на свій оглядовий майданчик і байдуже вляглася в коробку з-під піци.
– Чого ти, дурненька? – спитала і сама злякалася свого голосу. – Може, їсти хочеш?
Жінка повернулася до квартири, зайшла на кухню, постояла задумливо перед відкритим майже порожнім холодильником, відрізала шмат ковбаси і винесла його на сходи. Та кішки вже ніде не було.