21
Недільного вечора кав’ярня була повна народу.
– А хіба домовлялися? – вражено підняла брови книжниця Аня.
– Ви про що? – здивувалася не менше, але не виказала цього Амалія.
– Та сьогодні просто якась читацька конференція виходить! Усі зібралися «на вогник»! І пан Віктор, і Женя, а тут і ви! – пояснила Аня.
– А столиків вільних, між іншим, немає! А хіба ви, пані Амаліє, з кимось домовлялися про зустріч? У сенсі – з Книгою? – по-діловому відреагувала Віра.
– Та ні, – знітилася Читачка, – я просто так. А що, вже без домовленості з Книгою до вас і завітати не можна?
– Можна, можна! – дівчата замахали руками. – Ми вам завжди раді! Тільки-от місце вам є хіба що за столиком із паном Віктором і Женею. Ви ж не проти?
– А хто така Женя? Може… – затнулася вона, – я заважатиму? Може, я краще піду?
– Та ні, Господи, що то ви подумали?! – знову махнула рукою Аня. – Женя – теж наша Читачка, як і ви. Ось забігла по дорозі поділитися враженнями від учорашньої Книги. Ми їй таку шикарну жінку підшукали – має свою модельну агенцію та купу цікавих історій!
– Оце так! Дійсно, ваша акція набирає обертів! Мої вітання керівництву!
– А то! Стараємося! Керівництво ніби задоволене, директорка постійно цікавиться, як «читання» просувається, – приязно розповідала Віра. – Ви проходьте, вони там, на вашому ярусі сидять. Щось принести? Вина, на жаль, вам сьогодні не передавали.
– Ой, Віро! Я й від учорашнього подиву досі не оговталася! – жінка хмикнула і рушила сходами вгору, але за мить озирнулася. – Я б випила молочний коктейль, можна?
– Без проблем! – всміхнулася Віра.
Зустріч у кав’ярні з Віктором, яку так-сяк можна було передбачити, несподівано перетворилася на посиденьки втрьох. Виявляється, він учора вирушив із Амалією на прогулянку і забув, що збирався попросити дівчат погортати їхню картотеку й обрати собі «щось почитати», точніше, «когось». Тож зайшов сьогодні. Та дівчата були надто зайняті, щоб приділити цьому час. Неділя – метушливий день. Погода чудова, усі гуляють і завертають до кав’ярень посидіти відпочити. Хоч і чимало їх навколо й кожен обирає на свій смак, – чи то паб, чи японську кухню, чи львівську каву та наїдки, – цьому закладу й надвечір’я не принесло спокою.
Слідом за Віктором з’явилася ця дівчина, що, певно, теж більше хотіла поспілкуватися з книжницями, ніж усістися за стіл. Віра й Аня перезирнулися, швиденько познайомили їх, вручили Жені коробку-картотеку, попросили її допомогти й порадили скоріше займати на верхньому ярусі столик, який щойно звільнився.
Усе це сталося надто швидко, але ніхто не заперечував, і за кілька хвилин немолодий сивочолий чоловік у темних окулярах і невисока тендітна дівчина (сьогодні в спідниці, блузці й на підборах) уже сиділи за столиком і пили сік. Женя мала вихідний, і після вчорашньої бійки та лікарні сьогодні хотіла повернутися в те місце, де розмова зі Златою ніби накачала її новими силами. Заново прокрутити в голові почуте, знову відчути в грудях той згусток енергії, який ніби розхлюпала через того придурка Дена й хвилювання за Іллю. Ден іще півночі наярював їй на мобільний, аж доки не відповіла й не вилаяла його останніми словами, щоб дійшло, а потім вимкнула слухавку.
На ранок прийшло повідомлення про 32 пропущені виклики і есемеска: «Я ж тебе люблю!» Женька прочитала, зітхнула й зателефонувала мамі. Вона планувала сьогодні зайти додому, якось налагодити стосунки. Якби ще Жора в цей час був на роботі… Розмова з мамою попри очікування не вилилася в докори й нарікання. Вона й сама наче почувалася винною, що дитина пішла «в чужі люди», казала, що не ображається й що двері завжди відкриті, раптом і повернутися схоче, то будь ласка… Здивована таким перебігом розмови, Женя сказала, що має вільний день і готова прийти «на чай», проте виявилося, що мама з Жорою зібралися за місто до його родичів і побачитися не вдасться.
Іллі телефонувати вона не наважувалася, щоб не розбудити, бо після таких ударів по голові треба спокій і спокій… Вона б його провідала, але цілком реально уявляла, яку «радість» спричинить його батькам її поява, тож не наривалася. Чи то дійсно «акції» Іллі пішли вгору, чи жіноча жалість до пораненого спрацювала, але вчорашній випадок щось перевернув у дівочій душі і та бійка все прокручувалася перед її очима, змушуючи серце стискатися.
Ілля зателефонував сам десь перед обідом, сказав, що довго спав, що загалом усе добре, але брова розпухла, око запливло, синець ого-го і з такою пикою краще кілька днів посидіти вдома. Чи полежати. Бо його таки хилить лягти.