Раптом Віктор натиснув кнопку виклику офіціанток, а за хвилину, коли підійшла Віра, спитав, чи не принесе вона шановній читацькій конференції пляшечку вина.
Женька приснула сміхом – таке трапляється, коли тебе вже «несе» і не можеш того сміху втримати в собі, він виривається назовні попри твоє бажання, і нема на то ради. Амалія здивовано промовчала, але ворухнула плечима й хитнула головою, що мало означати швидше здивування, ніж заперечення.
Компанія проголосувала за напівсолодке масандрівське й фруктовий десерт, Віра змовницьки зиркнула й рушила виконувати замовлення.
– Просто іменини! Ви такі чудові… Я й не сподівалася, що за неповні дві доби знайду в цих стінах стільки чудесних людей! – декламувала Женька, розчулена і від вина, і від приємного товариства, яке на мить видалося їй родиною, що могла би бути в неї, та не склалося… Голос її затремтів, і прагнення стати успішною, вольовою, ефектною жінкою, як Злата, раптом змінилося бажанням обійнятися втрьох, замружитися, притиснутися до цього міцного і, вочевидь, доброго чоловіка, і щоб Амалія теж її обійняла і… погладила по голові, як у дитинстві це робила мама…
– Ой, та не вигадуй, Женю! Усі ми люди як люди! – махнула рукою жінка й замилувалася її молодістю та безпосередністю реакцій, але одночасно в глибині душі й співчувала їй, бо хіба знає ця дитина, скільки раптових ударів, можливо, готує для неї Доля.
Трохи шкода було й Віктора, який несподівано влаштував їм маленьке свято, а сам живе один, та ще й білого світу не бачить… Хіба легко так жити, харчуватися чужими історіями? Та й сама вона теж… Письменниця Амалія Ікс…
Вони вже спустилися вниз і прощалися з утомленими за день дівчатами, аж тут жіночка в робочому халаті визирнула з підсобного приміщення й зацікавлено глянула на всіх трьох.
– Ой, яка ж сьогодні гарна компанія зібралася! – зненацька промовила вона, а дівчата озирнулися на її голос.
– Так, – покрутив головою Віктор, – здається, славно посиділи.
– А я раніше поглядала на кожного з вас окремо зі своєї схованки, а тут не втрималася.
– Це Галина Павлівна, вона в нас прибирає, – пояснила Віра.
– Так-так, я боєць невидимого фронту! – засміялася жінка, вік якої важко було визначити. Могло їй бути і п’ятдесят, і шістдесят, і невідомо скільки. – Просто я живу з мамою, а вона переважно вдома сидить, то я її розважаю різними історіями, і про нашу акцію розповідала, і про всіх вас.
– Ааа… Зрозуміло! – розпливлася в усмішці Женька. – То ви теж маєте, мабуть, якусь історію? Але ж ми вже йдемо…
– Та і я на роботі! Але історія на два абзаци, якщо дівчата дозволять, – подивилася вона на Віру з Анею, а ті синхронно глянули на годинник на стіні і так само синхронно втомлено кивнули, і жінка не змусила себе просити.
– У квітні мама повернулася з Пущі-Водиці, зі шпиталю. Я її туди вкладаю раз на рік – діагностувати, підлікувати, підтримати. Ну і свіже повітря, сосни… Цього разу лежала вона в палаті на двох, правда, трохи за це доплатили. І на одну ніч її сусідка поїхала додому. А мама лишилася сама. На дев’ятому поверсі. Охайна така бабуся… Саме перед тим, як лягати спати, вирішила прибрати трохи в палаті, протерла пил і витрусила через вікно серветочку, якою накривала тумбочку, ну, щоб крихти струсити.
– І?… – зацікавлено нахилила голову набік Амалія.
– І вляглася спати. – Галина Павлівна зробила артистичну паузу, а потім продовжила: – Але якесь тривожне відчуття змусило її обережно помацати ту тумбочку, накриту серветкою, а потім одягнути окуляри, ввімкнути світло й роздивитися ще уважніше…
– Ой, лишенько… Витрусила?! Що ж там було? Обручка? Сережки? – не втрималася Женька.
– Ні… Там була… її вставна нижня щелепа!
– Ого! – відреагував Віктор і чемно стримав сміх.
– Отож! Кинулася вона в коридор, але відділення замикається пізно ввечері, і навіть якщо когось умовити відкрити, то ліфт однаково вночі не ходить! А хіба мама у свої вісімдесят із гаком впорається пішки з дев’ятого і знову на дев’ятий? Та ще й холодно було, місцями сніг лежав, а вона в капцях, і взагалі на вулиці ніч…
– І що ж було далі, Галино Павлівно? – Аня й сама зацікавилася історією, поки Віра вирушила до останніх відвідувачів, які хотіли розрахуватися.
– Ой, каже, усю ніч не заснула, ввижалися їй жахи та уявлялися нові витрати й довге ходіння до стоматологів. Але о сьомій ранку ввімкнули ліфт, і вона першою рвонула на вулицю. Вдягла теплі шкарпетки, накинула на плечі кофту і мовчки-мовчки…