– Невже знайшла?!
– Уявіть собі! Двірник іще там не підмітав! А вона прикинула траєкторію польоту щелепи і заходилася шукати! І знайшла! Але… Лише половину, що відкололася від удару, – розвела руками оповідачка.
– Аааа… – вхопилася за голову Женька.
– Шкода бабусю.
– Але сталося диво! – засяяла Галина Павлівна. – Якийсь літній чоловік спостерігав за тим, як вона нишпорить обіч доріжки та попід вікнами корпусу, і вирішив допомогти. Але мама аж ніяк не збиралася розмовляти з незнайомцем за відсутності половини зубів! Вона відвернулася від нього й продовжила пошуки.
– І що? – нетерпляче перепитала Аня.
– А дідок виявився колишнім льотчиком. Чи то в нього око інакше, чи неабиякий досвід польотів і падінь, але він глянув угору, певне, теж прикинув траєкторію, і почав нишпорити очима з іншого боку доріжки.
– Невже знайшов?! – зареготала Женька. – Уявляю собі! «Мадам, ось ваші зуби!» Ой, не можу!
– Ну, приблизно так, – теж засміялася Галина Павлівна. – Він просто гукнув маму, кивнув головою в бік знахідки, сказав, що пані не там шукає і «з хитрим виглядом», як сказала мама, зник у корпусі.
– Істооорія! – промовив Віктор.
– А потім вони подружилися, так? – зацікавилася Женя. – Інакше звідки б ви знали, що він льотчик?
– Бач, яка ти уважна! Точно так і було – згодом познайомилися й подружилися. Коли мамі за умовну плату зварили ті дві половинки докупи. Тепер знову всміхається, як новенька. А Семенович їй телефонує мало не щодня – розмовляють, розважають одне одного. Ось така вам історія на доріжку! Піду прибирати, я ж на роботі!
– Дякуємо вам! – промовила Амалія. – Мамі вітання переказуйте!
Галина Павлівна пішла до роботи, а Аня нагадала, що вони з Вірою від завтра вихідні, а на їхній пост заступають на тиждень Оксана з Катею. Команда Читачів побажала дівчатам гарненько відпочити й залишила заклад.
22
Виявилося, усім їм було додому по дорозі і за масштабами Києва – не дуже далеко. Піймали таксі. Невдовзі Женька душевно розпрощалася з попутниками і вийшла першою біля стадіону. Без неї в машині запанувала тиша, відчувався якийсь «підвішений» стан обох пасажирів, які, власне, одне одному ніхто, але Доля вкотре сплітала їхні траєкторії. Уже вдруге їх єднала дорога в спільному напрямку, але з різними кінцевими пунктами – це спонукало до роздумів. Та чи варто було Амалії навіть замислюватися над цим, знову перетинаючи «буферну зону» між затишною кав’ярнею та необжитим помешканням, де так по-різному вона почувається й усвідомлює себе?
Машина була невелика, і Віктор відчував зовсім поруч дихання Амалії та запах парфумів. На прощання вона торкнулася рукою його руки, і він потиснув її, трохи розчарований контактом із мереживною рукавичкою, а не з живим тілом. Вона попрощалася, подякувала за приємну компанію й вийшла. Голос її звучав зовсім інакше, не так, як у кав’ярні за столиком, ніби сили раптом покинули її… Віктор не наважився вийти з нею, сердився на себе, на ту гру в Читачів і Книги, відчував, що наразі просто хоче її як жінку – і нема на те ради. Але за таких обставин… він не знав, як себе повести, уся ця історія здавалася маячнею, і чи варто було спокушати долю?
Амалія змусила себе пройти ще метрів п’ятдесят, подолати залишок тієї нейтральної прикордонної зони, щоб увійти до під’їзду, піднятися ліфтом на п’ятий поверх, закритися в квартирі, яка ніяк не ставала для неї своєю, та знову усвідомити безмежну самотність і порожнечу навколо себе.
Можливо, виходи в місто, у дивний світ кав’ярні з новими знайомими, з чужими долями-історіями стали для неї подібними до порцій повітря, кисневих подушок, без яких існування на цьому підводному човні виснажило б її зовсім.
Але перспектив Амалія все одно не бачила, хіба що найближчу – отримати в банку готівку, купити путівку, випірнути звідси і… дихати десь там, біля моря, на повні груди до запаморочення, аж доки…
Вона роздягнулася й подалася в душ. Амалія не заощаджувала воду, лила її довго, не зважала на лічильники. Їй було байдуже. Нещодавно вона сплатила всі квитанції за три місяці, нарешті спромоглася, адже раніше їй було зовсім не до того. Сплатила й за парковку, де стояла її скалічена машина, з якою не знала, що робити. Також треба було щось їсти… До того ж минулої ночі вона у відчаї після дзвінка Артура жахнула мобільний із балкона, і тепер, мабуть, треба купити інший… Гроші танули.
Про все це думала Амалія, стоячи під струменями гарячої води, яка обпікала тіло, але реакція свідчила, що воно живе. Красива, віднедавна самотня жінка стояла у сірій, подряпаній колишніми мешканцями ванній, тримаючи над головою розсіювач води, і ніби намагалася змити із себе докучливі думки, але ті копошилися в її голові, непідвладні ні жінці, ні тугим струменям…