Шенгенська віза в неї була відкрита на кілька років, але Амалія дотепер не вирішила, на який термін купуватиме путівку, не знала, чи можна не фіксувати кінцевий термін перебування або чи дозволять його подовжити… Також досі остаточно не визначилася, де саме вона хоче зупинитися. Усе це планувала розпитати в дівчат із турфірми, які минулого разу люб’язно показували їй каталоги й розповідали про можливості відпочинку в Греції. Важливо, що головне питання ось-ось вирішиться. І вона зробить крок до іншої реальності.
Чи шкода їй було всього, що залишиться тут, у Києві? Навряд чи. Адже це не її рідне місто, просто воно багато років поспіль було їхнім з Артуром. А тепер… Вона тут самотня й нікому не потрібна.
«Як Сильва…» – пролунало в голові.
Здригнулася від несподіванки.
Озирнулася навколо.
Глянула на годинник.
Розрахувалася, поспішила на вулицю.
Далі, далі, швидким кроком метушливою вулицею.
Банк. Клієнти. Менеджер. Формальності.
Віконце каси. Паспорт. Підпис.
Пачка грошей у невеликій сумочці.
Стукіт серця в передчутті перемін.
Сонце сховалося, небо потроху затягує хмарами, десь удалині знову зароджується гроза, погримує. Амалія автоматично констатує, що не взяла із собою парасольки, але наразі це не має ніякого значення. Вона крокує в напрямку турфірми, повертає з широкої вулиці ліворуч, уже недалеко – лишився один квартал.
Раптом хтось іззаду вириває з її руки сумку й одночасно з усієї сили штовхає вбік. Жінка скрикує, падає на землю під деревом на узбіччі тротуару, а чоловік спортивної статури чимдуж мчить уперед, маневруючи поміж пішоходами, потім навскоси через дорогу, де його підхоплює мотоцикліст, що рухається в потрібному напрямку, і за мить вони зникають за рогом.
26
Якісь люди допомогли їй підвестися, сердобольна жіночка обтерла вологою серветкою її брудну аж до ліктя руку над розірваною мереживною рукавичкою… Боліло стегно, забитий лікоть теж, подряпини нили, жінка щось говорила Амалії, але та не розуміла сенсу її слів… Двоє літніх чоловіків позирали услід грабіжнику, якась дівчина радила звернутися до міліції, ще хтось запевняв, що все це марно, міліція ніколи нічого не знаходить, тому таке й коїться серед білого дня на вулицях столиці…
– А що хоч там було? – спитав один із чоловіків. – Гроші, документи, мобілка?
Вона не відповіла. Обіперлася рукою об дерево й заплющила очі. Південний пейзаж із яскраво-синім морем, білими будиночками та соковитими квітами поплив і розмазався, ніби хтось провів пальцями по щойно намальованій картині. Сльози покотилися по щоках, вона притулилася лобом до стовбура й завмерла.
– Пані Амаліє, ви йти можете? – раптом почула вона, ніби з космосу, знайомий чоловічий голос. – Ви мене впізнаєте?
Жінка розплющила очі й кивнула, насилу приходячи до тями. Вона справді його впізнала, того дивного чоловіка, який минулого тижня розповідав їм із Віктором історію про містичну гувернантку, а потім так несподівано розпрощався. Здається, його звали Юрієм.
– Я все бачив, саме йшов по іншій стороні вулиці… Щойно я вас упізнав, як це сталося. Співчуваю. Я можу вам чимось допомогти? Провести вас?
– Не знаю, вибачте, я… я не знаю, куди мені йти, я взагалі не знаю… – Сльози знову покотилися по щоках.
– У людини стрес! Треба їй чи валер’янки, чи коньяку!
– То міліцію вам викликати? – спитав якийсь чоловік.
– Ні. Дякую. Ні, то все марно… Усе марно, – схлипнула Амалія, намагаючись опанувати себе.
– Може, давайте я вас проведу до кав’ярні? Ви ж, мабуть, туди йшли? – співчутливо спитав пан Юрій.
– Не знаю. Як же? У мене ж нічого немає, ні грошей, ні паспортів, ні… Господи… П’ять тисяч доларів… – узялася за голову жінка…
Люди помалу розійшлися, шоу скінчилося, продовження не передбачалося. Міліцію не викликали. Плюс – усі бачили, що до жінки підійшов якийсь знайомий, процес виглядав контрольованим, і кожен рушив далі своєю дорогою, обговорюючи чи обдумуючи те, що сталося.
Амалії здалося, ніби вона втратила скелет. Не мала сил стояти, рухатися, кудись іти. Їй хотілося лягти й не ворушитися. Але поруч не було навіть лавки, щоб присісти. А лягти можна було тільки вдома.
Вона глянула на пана Юрія, котрий досі стояв біля неї й терпляче чекав, не знаючи, чим допомогти. Промайнула думка позичити в нього гроші на таксі і чимшвидше дістатися домівки. Але ті сорок гривень могли бути для нього чималою сумою, й Амалія не наважилася.