– Якщо можете, проведіть мене до маршрутки, на Контрактову, будь ласка, – промовила вона, – і… позичте дві п’ятдесят на квиток. Я віддам.
– Якби не ваш стрес, пані, я б міг образитися, але, враховуючи обставини… Теж мені, вигадали! – забуркотів Юрій та обережно взяв жінку за лікоть неушкодженої руки. – Але ви таки подумайте, якщо в сумці були документи, вам усе одно доведеться заявити про це, щоб мати підстави отримати нові. А може, знайдуться. Усяке буває.
– Не знаю. Можливо. Але не зараз, зараз не маю сил…
Вони повільно дійшли до кінцевої маршруток, пан Юрій допоміг Амалії піднятися сходинками до салону, і, сидячи за спиною водія, вона побачила у своїй руці десять гривень. Маршрутка рушила, людський мурашник за вікнами поплив назад, жінка озирнулася, але вже не побачила того дивного чоловіка у старомодному темному костюмі.
Як дісталася від зупинки до будинку – не пам’ятала. Аж біля дверей під’їзду усвідомила, що магнітний ключ від них, так само, як і ключ від квартири, обидва паспорти, закордонний та український, а також пачка зеленкуватих купюр, зникли разом із сумочкою. Серце знову заторохкотіло десь у горлі, а в скронях запульсувала кров. Небо затягло хмарами, і гриміло десь неподалік. Амалія постояла на сходах під’їзду, тримаючись за холодні металеві двері, а потім спустилася на тротуар, всілася на лавку обличчям до будинку, глянула на свій балкон, зітхнула, закрила очі і завмерла. Що робити далі, вона просто не уявляла.
Спочатку промайнула думка зателефонувати Артуру. Але кілька днів тому вона жбурнула свій мобільний із балкона. Та й дурна то була ідея щодо Артура. Хто вона йому тепер? Багато років саме він керував плином їхнього життя, вирішував усі проблеми і визначав напрямок і швидкість руху. І не тому, що вона була такою вже нездарою, просто він тренував свою життєздатність, свою здатність виживати, долати перешкоди, підійматися сходинками життя, а вона ні. Бо не було такої потреби. Адже колись дуже давно він любив її. І так і казав: «Готовий носити тебе на руках!» І носив. Буквально і фігурально. Поки не… Поки знову не поставив на ослаблі ноги й не відійшов убік. Правда, навіть паличку допоміжну дав. У вигляді тих десяти тисяч, щоб було попервах на що обіпертися… Квартиру купив. Машину лишив…
«Машина!» – прострелило в голові, вона підвелася й рушила вздовж будинку до стоянки.
– О! Давно вас не було! Добрий день! – широкою усмішкою зустрів її охоронець, який прогулювався біля загорожі, позираючи на хмари. – Вирішили провідати свою хвору? Лікувати її не надумали? Чи, може, продаєте?
Запитання сипалися з нього, як горох із дірявої торби, Амалія не встигла їх усвідомити, але зачепилася за останнє.
– Продаю? Ні. Не знаю, – уповільнила вона крок. – А скільки вона може коштувати? У такому стані…
Жінка підвелася навшпиньки і побачила біля паркану Пежулю, лобове скло якої було накрите фанерою, а потім клейонкою, закріпленою скотчем. Серце стислося від жалю до вірної подружки, яка стояла ось так сиротиною четвертий місяць то під снігом, то під дощем.
– Не знаю, – розвів руками охоронець, – може, тисячі три-чотири, вона ж не нова, та й ремонту потребує, треба порадитися. Залежить і від пробігу, і від вартості ремонту… Можу спитати хлопців, тут є один перекупник, він колись цікавився. А ви що хотіли?
– Я? – Амалія наближалася до машини, а охоронець крокував поруч. – Я хотіла… Просто посидіти в ній. Але… Я не маю із собою ключа.
– У вашому випадку це не проблема. Пам’ятаєте, ми з Іваном коли її прикривали, то ви нам лишали другий ключ. Він і досі тут лежить. Та й без нього машина без скла, вважайте, незамкнена, – засміявся охоронець, але замовк, усвідомивши, що хазяйці не смішно.
Він просунув руку під клейонку, потім під фанеру, щось там намацав, натиснув, смикнув, у дверцятах клацнуло, і чолов’яга широко всміхнувся:
– Прошу пані!
Амалія взялася за ручку, і дверцята слухняно відкрилися, наскільки дозволила клейонка.
– Дякую!
– Нема за що! Ну, не буду вам заважати!
Амалія прослизнула всередину, всілася, закрила дверцята, погладила обома руками холодне гладке кермо, ткнулася в нього лобом, завмерла, ніби бажаючи почути такий рідний і знайомий звук двигуна-серця Пежулі, але та мовчала. І жінка розридалася. Вона гірко плакала в напівтемряві салону скаліченої машини, аж поки світ навколо не здригнувся від грому, не загули сигналізацією сусідні машини й не заторохкотіли по металевому даху, по фанері й целофану скажені краплі ще однієї травневої грози.
– Що мені робити? Як жити далі? Без чоловіка, дітей, батьків, без грошей і документів, навіть без ключів від квартири… Скаліченою, як і ти, моя бідолашна… Ніби досі машина, а стоїш тут без діла і пропадаєш…