– Ну да. Понеділочок у мене ще той! То їзда з…
– Ей-ей! Ти там не теревень зайвого! Скажи, вона там як, у порядку?
– Уже краще. Було гірше. Лікую. Манікюр роблю.
– Який манікюр?!
– Який-який?! З чайками та вітрильниками!
– Жартуєш?
– Та ні. Хрест на пупі! Підіймайтеся, покажемо!
– Женю! Я тебе благаю! Ні слова про мене! Чи ти вже по п’яні проговорилася?!
– Ні! Рот на замку! То ви самі якось виплутуйтеся, раз так вляпалися.
– Сподіваюся, вона тебе не чує?
– Сподіваюся, – луною повторила Женька.
– Чуєш, а про мене мови не було? – обережно закинув Віктор.
– Ні. Наче нам немає інших тем! Усе, кличуть мене. Бувайте!
– То тебе чекати чи як? Ти там надовго засіла?
– Як карта ляже, не знаю. Добре сидимо… Розуміємо одна одну й жаліємо. Як дві лесбійки.
– Ну, ти скажеш! Ні, це повний дурдом… То як вона все ж таки? Переживає? А рука як? Лікоть?
– Який лікоть?! Людина жити не хотіла! Але поки що відклали цю тему, ось промиваю мізки. Знаєте що… Ви б нам дуже прислужилися, якби купили кілька пакетиків кошачого їдла. Чи ліверної ковбаси, а?
– Ти при здоровому глузді?! Хай іще ліверка, коли нічим закушувати, але кошаче їдло – то вже збочення!
– Ні, вони таки ні хріна не розуміють, ці чоловіки. Їдьте додому! – зітхнула Женька й вимкнула слухавку.
Амалія так і сиділа на підлозі, втупивши погляд у блискучі манікюрні інструменти, а кицька лишалася вище, на ліжку, тільки змінила позу. І Женька раптом помітила вишукану гармонію їхніх грацій.
– Це мій хлопець телефонував, – повідомила, не чекаючи запитань.
– Каже, що любить тебе?
– Ні, не казав, – усміхнулася дівчина.
– Казав, що то назавжди?
– Ні.
– Принаймні чесно. Давно спите разом?
– Не спимо.
– Поки що не спите.
– Ну… Кхе…
– Не вір йому. Бо спочатку завжди… а потім…
Амалія знову шкрябонула сама собі по болючому, схлипнула, і сльози покотилися по її щоках. А Женька помітила, що пляшка на коробці перед жінкою вже порожня.
– Та пішов він! Теж мені! І чого ти вчепилася в те своє колишнє?! От уяви собі на мить, скількох баб на світі чоловіки бортонули?! Ти думаєш, ти перша? А якби кожна після цього та накладала на себе руки?! То й рід людський би перевівся! Он мій батя теж учудив – не треба далеко ходити… Мати вила і на стіну дерлася, ходила, мов зомбі, я це чудово пам’ятаю, хоч і була малою.
Амалія покліпала очима, протерла їх долонями, намагаючись не зіпсувати свіжий манікюр, і втупилася в Женьку зацікавленим поглядом.
– І що?
– Що?
– Ну, мама твоя?
– Ааа… Ну… Якщо коротко, то знову вийшла заміж.
– Так?
– Ага.
Зависла пауза.
– Якось ти це так сказала…
– Як?
– Та не дуже радісно.
Женька не відповіла, просто махнула рукою.
– Іди до мене, – позвала її Амалія.
Дівчина підійшла, стала біля красивої жінки із заплаканими очима й розтріпаним волоссям, яка сиділа долі в довгій брудній спідниці та блузці, у якої половина ґудзиків розстібнулися. Лише вчора вона познайомилася з цією елегантною пані, яка здавалася настільки відмінною від усіх інших і зовнішністю, і поведінкою, і манерами, і своїм загадковим сумом, який просвічував через її усмішки та навіть через сміх. Їм було так добре тоді разом у кав’ярні… Аж ось відкрилися потаємні дверцята в її справжнє життя… Дівчині стало шкода і цієї пані, і мами, і себе самої – якесь таке непередбачуване це жіноче життя, і кожній хочеться, щоб усе було супер, а чи щастить хоч котрійсь прожити безхмарно?
Женька погладила Амалію по голові і всілася поруч, та обійняла дівчину обома руками, вдихнула запах її волосся, ніби схлипнула без сліз, і тихо заговорила у саме вухо:
– Так гірко, так гірко… У грудях аж пече… Мабуть, саме там у людини душа… – Вона приклала долоню собі до грудей, туди, куди в дитинстві мами ставлять усім гірчичники. – У твоєї мами хоч ти була, був сенс жити, ростити дитину, бути їй потрібною… А мені навіщо? Може, я б і знайшла собі роботу, заробила б на якийсь хліб, але кому потрібне моє життя?! Вставати зранку, одягатися, іти кудись, сидіти там до вечора, щоб двічі на місяць отримувати гроші, платити за цю жалюгідну «житлоплощу», за смердючі маршрутки, купувати ліверку, варити картоплю в мундирі та рахувати копійки до наступної зарплатні? Ми так і жили колись у нашому містечку, я ще пам’ятаю… Навіщо мені це? Чи комусь іншому? У мене нікого немає. І немає людини, якій без мене стане гірше. Так само, як нікому не стане краще, якщо я лишуся… Я не бачу сенсу боротися, докладати зусиль…