Женька звернула до під’їзду й раптом біля самого вуха почула:
– Ага!
Дівчина зойкнула й відскочила, мало не впустивши мобільний.
– Ну, ти даєш, чортяко! Нічого собі жарти! Хіба можна так лякати? І давно ти тут стовбичиш? Мало тобі накостиляли позавчора?!
– Та ні, хвилин із двадцять, – усміхнувся Ілля й підхопив її на руки.
– Ой, постав! Постав на місце! Тобі ж не можна!
– Чому це? У мене ж руки не переламані! – засміявся Ілля і нахилився до Женьчиного обличчя, шукаючи губами її губи.
– Тьху! Цього лише бракувало! – махнула вільною рукою дівчина, міцно тримаючи свою робочу сумку в іншій.
Вона ще хотіла прочитати для порядку лекцію про правила поведінки хворих із забоями голови, але Ілля не збирався нічого слухати. Він закружляв із Женькою на руках, потім гепнувся на лавку, всадовив дівчину собі на коліна, і довгий поцілунок скріпив їхню зустріч. Вона не опиралася, хоч і не дуже їй подобалося цілуватися на лавочках перед вікнами. Але перенасичений подіями день добігав кінця, а вона просто не мала сил чинити опір і щось міняти. Їй було затишно з ним, тихо, тепло, спокійно й безпечно.
У голові промайнула думка про Амалію: як шкода, що життя так її обпекло… Навряд чи вона тепер зможе комусь вірити «на всі сто».
Їхнє побачення було коротким. На довгі гули треба мати сили…
Здається, Женька почала засинати ще до того, як її щока торкнулася подушки. Перед очима пропливали то жінки, яким вона робила манікюр, то мама із заплаканими добрими очима, то Віктор у темних окулярах, який розмахує своєю хитрою паличкою, мов диригент, а то й Амалія кружляла у вальсі з кішкою на руках, а по щоках котилися сльози…
«Щось забагато сліз на день», – прошурхотіло в голові. Раптом картинка змінилася, і дівчина просвітліла. Ніби сторонній спостерігач, вона побачила, як Амалія пише під диктовку на аркуші паперу, що в найближчий тиждень обіцяє не накладати на себе руки. Далі картинка зникла, дихання дівчини стало рівним і спокійним, а ведмедик, якого вона притисла до себе, задоволено всміхався.
Хоч і боялася Женька залишати Амалію на самоті, але пішла спати додому, тобто додому до Ольги Яківни. Таки та «розписка», той так мало значущий папірець її заспокоїв. Також вона серйозно пояснила, що її бачили й запам’ятали сусідські бабусі, які й підказали, де мешкає «пані в рукавичках», а також доставщик піци, і що номер її мобільного зафіксувала піцерія. Тож, якщо люба пані щось утне, Женьці – тюрма!
Жінка нахилила на бік голову, звела брови й уважно вислухала версію ймовірних страшних наслідків для дівчини «за її ж добро». А тоді написала «обіцянку». А після цього дала слово, що завтра купить новий мобільний, з нього зателефонує Женьці і заїде до неї в салон, щоб дівчата її трохи підстригли… А потім… Дві подруги, знайомі лише добу, обійнялися, постояли так хвилинку й розійшлися. Одна – до свого нового дому, друга – на балкон квартири, яка досі так і не стала домівкою.
Дівчина вийшла з під’їзду, зиркнула вгору й рішуче показала Амалії кулак. А та помахала їй і послала рукою поцілунок. Хотіла сісти в крісло, покурити і ще раз прокрутити цей день у голові, але цигарки закінчилися, а місце було зайняте Сильвою. Тож вона повернулася до кімнати, скинула одяг, озирнулася на коробку з-під піци, на салатницю з пінистою рідиною, на розкидані речі, але вже не мала сил наводити лад, вляглася і за мить міцно заснула. Серед ночі відчула, що Сильва лежить поруч, притулившись до того місця на грудях, куди мама в дитинстві ставила їй гірчичники.
35
Уранці Амалію розбудив несамовитий дзвінок у двері. Вона так різко прокинулася, що спершу навіть не могла зрозуміти, де перебуває. Знову закрила очі й принишкла. Дзвінок повторився. Встала, накинула халат і сторожко підійшла до дверей. Скло «вічка» у дверях було тріснуте, тому виднівся тільки темний силует.
– Хто там? – неголосно спитала жінка.
– Це я, Семен, двірник ваш. Я вчора вам замок відкрив, – пролунав знайомий голос.
Амалія подумала, що вчорашню десятку, яку таки тоді йому дала, місцевий ілюзіоніст – золоті руки, певне, пропив і зараз проситиме ще. Але чоловік стояв на диво тверезий і вигляд мав задоволений. Він простягнув жінці пакунок розміром із конверт.
– Ось, веліли віддати вам у руки!
– Мені? Що це? – не спішила забирати передачу вона. – Від кого?
– Звідки мені знати? Назвали адресу, спитали, чи це тут, я підтвердив. Дали десятку й сказали віддати господарям.
– Господарям? – луною здивовано повторила Амалія.