Раптом вона побачила своє відображення у вітрині магазину й аж завмерла з подиву: голова зі сміливою молодіжною зачіскою увінчувала нахилену вперед шию на сутулих плечах, а обличчя виражало цілковиту байдужість до світу. Не сум, а саме байдужість.
Амалія завмерла, якусь хвилину дивилася на себе оновлену зовні, потім зусиллям волі виструнчилася й сама собі всміхнулася. Ледве-ледве. Кутиками рота. Якось іронічно-поблажливо. Та менше з тим.
«Певне, Артур мені й дав на «чорний день», думаю, саме час їх витрачати!» – подумала вона.
– Вікторе! Це Женя! Чуєте мене? Де ж я ще можу бути сьогодні?! Я на роботі. Ні, голова не болить. А будете знущатися, не дам номер її нового мобільного! А? Отож! І ще: імовірність дев’яносто відсотків, що вона піде обідати до кав’ярні. Це я вам так… про всяк випадок… Ну, звідки я знаю як? Те, що краще, ніж учора, – це факт. А що буде далі – хто знає. Я своє зробила. Тепер можете ви братися, якщо вам не байдуже. Та ні, ні! Не здала вас, я ж обіцяла! І про письменницю теж. Вона сама мені розповіла. Ну, звідки я знаю, як вам туди йти?! Та йдіть поки що, як раніше, з паличкою. А далі щось вигадаємо. Усе, я на роботі, ніколи мені тут із вами, ото вже дитячий садок! Хоч наберіть мене потім, що там як… Бувайте!
37
Амалія здивувалася, ще від дверей побачивши незнайомих дівчат-офіціанток у кав’ярні. Вона підійшла ближче, привіталася й озирнулася, чи немає поблизу Ані чи Віри.
– Ви когось шукаєте? – спитала люб’язна дівчина з бейджиком «Книжниця Оксана». – Щось бажаєте? Проходьте, будь ласка!
– Так, я б хотіла пообідати, а ще… ще я тут «читаю», – невпевнено пояснила Амалія.
– А ваше ім’я, перепрошую?
– Амалія.
– А! Звісно! Пані Амалія! Письменниця! – усмішка дівчини стала ширшою, а очі заблищали непідробним інтересом. – Нам розповідали про вас!
– Ой, а я дивлюся – незнайомі обличчя, зовсім вилетіло з голови… Дівчата в неділю попереджали, але я забула, стільки всього сталося… – почала вона говорити, але запнулася.
Проте дівчина не стала розвивати тему й повелася, ніби нічого й не знала про пограбування, а може, і направду не знала.
– А я вас зовсім інакше уявляла. З довгим волоссям і неодмінно в мереживних рукавичках! – поворушила пальчиками перед собою дівчина.
– А я щойно з перукарні! – повідомила жінка й аж зараз помітила, що рукавичок вона сьогодні не вдягла.
Амалія рушила на третій рівень кав’ярні й по дорозі розминулася з молодою жінкою, яку, здавалося, тут уже бачила. У неї була не дуже чіпка пам’ять на обличчя, але ця жінка точно була не відвідувачкою, бо минулого разу ходила з якимись паперами в руках і при цьому давала вказівки Ані та Вірі. «Певне, місцевий адміністратор», – подумала відвідувачка, привіталася й рушила далі.
У цю обідню пору людей було чимало, і її столик був зайнятий. Довелося присісти за інший, далі від перил балкона, без виду на нижній ярус, але кого їй там виглядати?
За хвилину підійшла інша дівчина, ще здалеку з цікавістю роздивляючись Амалію, і простягнула їй меню. Бейджик сповістив, що це «книжниця Катерина».
Жінка зробила замовлення і завмерла. Незвичність нової зачіски заважала їй зосередитися. Вона відчувала відкритою шиєю рух повітря – неподалік працював кондиціонер. На вулиці було спекотно, але десь вдалині, на лівому березі, знову хмарилося, і голова Амалії почала передавати попередження про грозу: у скронях пульсувало, і здавалося, шкіра дедалі щільніше стискала голову.
Коли Катерина принесла солянку й салат із кальмарами (улюблений «грецький» після вчорашнього краху планів вона замовити просто не змогла), Амалія попросила кави, адже голову треба було рятувати.
Вона ще не впоралася з обідом, як знову підійшла Катерина й із загадковим виглядом повідомила, що прийшов посильний із пакунком «для пані письменниці».
– Знову? Що за дива тут у вас?! – зніяковіла жінка.
– А що, були прецеденти? – зацікавлено визирнула вниз із балкона дівчина.
– Були. Попросіть, будь ласка, хай підніметься, – промовила Амалія, і серце її затріпотіло.