– Але… Я не впевнена, що тут можна… – завагалася дівчина.
– Але ми вже одного разу так продегустували передачу від фанатів пані письменниці! – сказав Віктор, а Амалія спалахнула від його слів.
– Добре, я спитаю в господині, бо ще мені влетить!
Невдовзі дівчина повернулася з келихами і сказала, що господиня не проти, адже це ексклюзивний випадок.
– А з чого цього разу вино?
– З бузини, – стримано всміхнулася Амалія.
– Оце так! Ми в дитинстві чавили її й обмальовувалися соком, мов індіанці. А батько казав, що з бузини колись робили чорнила. Але про бузинове вино ніколи не чув. Чудернацька у вас фанатка!
Жінка знизала плечима, і далі тримаючи в руках аркуш-сувій, на якому було написане від руки те невеличке оповідання.
– Ну, якщо ви така добра, то будемо дегустувати. А давайте ще замовимо до нього якогось сиру та домашнього хліба, ви не проти? Мені здається, що це пасуватиме.
– Я не проти, як скажете, – Амалія сиділа нерухомо, розглядаючи Віктора, обличчя котрого було повернуте ніби й до неї, але вектор його погляду мав би проходити на кілька градусів ліворуч. Звісно, якби чоловік щось бачив крізь ті темні окуляри.
В Амалії виникло відчуття дежавю. Вона, як і тоді, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку. Налила по половині пляшечки в кожен келих, один узяла в руку, а другий обережно присунула до Вікторових пальців.
Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.
Обидва, як і тоді, піднесли бокали й наблизили до обличчя.
Брови обох здивовано поповзли вгору.
Дивний терпкуватий аромат торкнувся ніздрів.
Пригубили келихи й зробили по ковтку.
Обличчя їхні синхронно відобразили здивування й цікавість.
Смак вина відрізнявся від знаних виноградних вин.
Таке не продається у винарнях.
До порівняння смаків двох дивних вин, надісланих невідомо ким, додалося і зіставлення ситуацій, коли двоє чужих людей ті вина дегустували.
– Незвичне. Невже справді з бузини? – промовив Віктор.
– Кажуть, що так. Точніше, пишуть. Але ж я вам не зачитала оповідку! Ото вже дірява голова, пробачте, чекаю на каву, бо щось я знову відчуваю дощ…
– Вам би на телебаченні прогноз погоди людям розповідати! – пожартував Віктор, ледве втримавшись від компліменту щодо її нової зачіски, який би видав його з головою. – Ну, якщо вам важко, то не читайте, перекажіть своїми словами! Чи й узагалі, Бог із ним, буду дегустувати навмання.
– Та ні, не настільки погано, дякую за турботу! – оцінила делікатність пана Амалія. – Зараз зачитаю, воно невеличке, але переказати таке неможливо.
Вона розгорнула паперовий сувій, вмостилася зручніше і…
«То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.
– Диве, де ти був?
Він усміхнувся:
– Де ти був… Запитай мене про щось інше.
– Чому не ходиш помежи людьми?
– Світ став злим…»
Жінка гірко всміхнулася.
Віктор повільно випив до дна.
Вона теж ковтнула залишок вина й продовжила читання.
Він не міняв пози, сидів, повернувши обличчя трохи вбік, але очима слідкував за нею. Нова зачіска відкрила шию, її вигин вабив око, переходив у струнку спину і спливав униз, і чоловіку нестерпно захотілося торкнутися її губами чи хоча б провести по цій лінії рукою, хоч одним пальцем. Від цієї думки в нього запульсувала кров, і нормальні чоловічі рефлекси геть відволікли його від змісту тієї оповідки.
«…Я вчинила вино, як велів мені Див. Кожному, хто вміє грати на сопілці, наливаю цього хмільного нектару, і він грає мені мелодію. Незабутню мелодію Дива», – дочитала Амалія тихим мелодійним голосом.
Зависла пауза. Віктор захвилювався: хоч би не довелося обговорювати пропущену повз вуха історію.
– А я вмію грати на сопілці! – умить зорієнтувався він.
– Нічого собі! Правда?! – щиро здивувалася Амалія. – То виходить, це вино належало вам на всі сто, я його не заслужила.
– Нічого! Ви зі мною! – засміявся Віктор.
– А де ж ви навчилися? Ще скажіть, що й сопілку власну маєте?
– Маю. Минулого року купив на Андріївському, дядько якийсь так чудесно грав, рекламуючи свій товар, що я не втримався, згадав дитинство.
– А в дитинстві десь навчалися чи самоучка?
– Узяв кілька уроків у того, хто вмів. Випадково. Відпочивав у піонерському таборі в Пущі-Водиці, а наш вожатий був студентом консерваторії, грав на якихось духових інструментах, не буду брехати, уже не пам’ятаю, що він нам розповідав. Але із собою мав лише сопілку, то й награвав різні мелодії, коли мав вільний час. Діти збігалися послухати, а потім розходилися, а я сидів, мов причарований: як то можливо з простої деревинки видобувати такі казкові звуки?!