Та поки що кожен вів свою гру, і серце Віктора нерівно постукувало десь не на своєму місці, здавалося, що воно з кожним ударом помалу підповзає до горла. Він ковтнув слину й відчув у роті післясмак бузинового вина.
– Дивні у вас фанати, – тихо промовив він і несподівано навіть для себе взяв Амалію за руку. – Дивні, але хороші. А вино точно якесь непросте, дуже непросте вино…
Амалія нічого не відповіла, вона немов заклякла, адже лишень за мить до того, як цей чоловік узяв її за руку, саме й подумала, що хотіла б його торкнутися. Що то з ними знову?
– Ваша кава! – промовила Катя і всміхнулася, побачивши, як ці дорослі люди після її появи вмить відпустили руки один одного.
38
– Нічо собі! – аж присвиснула Женька, роздивляючись екран монітора, всіяний фотографіями Вік тора. Запопадливий Ґуґл видав їх на запит за його прізвищем, яке побачила вчора в посвідченні водія.
– Що пишуть? – поцікавилася з порогу перукарка, яка виходила з цигаркою та чашечкою кави на ґанок, поки не було клієнтів.
– Та нічого, це я так… Твоя клієнтка, яка на стрижку та фарбування, зателефонувала, що затримується, десь застрягла в дорозі.
– Ну от, тепер зміститься весь запис! Терпіти цього не можу! – зітхнула майстриня. – Ну, тоді піду пообідаю, а як прийде, Жень, гукнеш мене, я в підсобці.
– Ага-ага. Іди поїж! Добріша будеш! – відповіла юна адміністраторка, гортаючи на екрані сторінка за сторінкою інформацію про творчі заслуги знайомого «сліпого». – Нічого собі птиця! А я з ним так по-простому… Ще й наїхала вчора, а що вже по телефону молола після коньяку – оййй… Дивні таки вони – творчі люди. Узяв і «перевтілився»…
– Що ти там буркочеш? – озирнулася від дверей комірчини перукарка. – Чи не закохалася часом?
– Я?! Закохалася?! – стрепенулася Женька й гнівно зиркнула на молоду жінку, а та пирснула сміхом і швиденько зникла в маленькій кімнаті без вікна, де дівчата зазвичай перевдягалися та їли.
«Я? Закохалася?! – повторила вона ті самі слова мовчки. – Ой, божечки… Та коли мені?!»
Минуло кілька хвилин, і щойно вона прокрутила в пам’яті останню зустріч з Іллею, як двері відчинилися і впустили Дена. Женя напружилася й мовчки втупилася в його худу високу постать. Ден мовчав. Пауза затягнулася.
– Ви записані? – несподівано навіть для себе офіційно спитала дівчина.
– Так… На п’ятнадцяту! – відповідь його була ще несподіванішою.
Женька, не міняючи пози, ковзнула поглядом по журналу запису клієнтів і побачила написане її ж рукою: «15:00, чоловіча стрижка, Денис». Так, це вона вранці записала якогось хлопця постригтися, але телефонував точно хтось інший.
Перукарка Ірочка, яка так вдало змінила образ Амалії, саме закінчувала робити укладку огрядній пані. Вона озирнулася на клієнта, потім питально зиркнула на Женьку, яка сиділа на своєму місці, незворушна, мов мумія, і звернулася до Дена:
– Дві хвилиночки зачекайте, будь ласка!
Хлопець кивнув і всівся в крісло біля журнального столика. Але купа яскравих журналів його не цікавила. Він втупив погляд у Женьку, і важко було зрозуміти, що крутилося в його нестриженій голові й чого від цього візиту можна було чекати.
– Наголо! – за кілька хвилин відповів Ден на запитання майстрині й зиркнув через дзеркало на Женьку.
«Ну-ну… – думала вона, спостерігаючи, як летять додолу пасма його волосся, а його не раз бита голова набуває своєї істинної форми. – Цікаво, що далі? І чого явився? Ніби на районі більше перукарень немає! Вирішив нагадати про себе? Ну-ну… Хай тільки рота розтулить, я йому пригадаю Іллю, його фотоапарат і шви на брові!»
Але Ден мовчки висидів процедуру, подякував, не підійшов до адміністратора розраховуватись, а поклав у руку майстрині купюру, знову глянув на Женьку, вдягнув темні окуляри і вийшов, блиснувши голим черепом.
– Що це було? – спитала Ірочка.
– Мабуть, НЛО, – знизала плечима Женька.
– Аааа… – вдала, ніби щось зрозуміла, перукарка.
Дівчина фиркнула, знову глянула на монітор, позакривала всі «вікна», у яких читала про письменника й журналіста Віктора Сергійовича С., і потерла скроні.
«Ні, таки непроста задача – зрозуміти чоловіка. І що в їхніх головах вариться?!»
Запікав мобільний. Вона відкрила есемеску: «Не можу тебе забути. Вертайся, поки не пізно».
– Дурдом! – пробуркотіла Женька.
39
Вони знову вийшли з кав’ярні разом. І знову десь на лівому березі гриміло, віщуючи зливу, але головний біль Амалії минув чи то від кави, чи від дивного «Дивового» вина.