40
Віктор зателефонував Женьці, набився на розмову й сам під’їхав до неї на роботу. Але зазвичай життєрадісна дівчина сиділа за столиком адміністратора розгублена і не в гуморі. Показала йому жестом, щоб почекав на вулиці, узяла з шухляди цигарки й вийшла на ґанок.
– А ти, доню, ще й куриш?! – здивовано-жартівливо спитав Віктор і навіть підняв на лоба свої темні окуляри, щоб краще роздивитися.
– Рідко, але буває, – клацнула запальничкою, – проблема намалювалася.
– А що сталося?
– Та таке… – відмахнулася, ще не знаючи, як тепер і розмовляти з Віктором: як раніше, по-простому чи як із відомою особою – чемно й шанобливо…
– Хтось зіпсував настрій? – по-батьківськи погладив її по плечу чоловік.
– Типу того. Трошки. Просто лишилася без роботи, можна сказати.
– Ого! А що ж ти накоїла?!
– Нічого. Криза. Господиня заїхала, навіть вибачалася, сама, мовляв, засмучена, що так виходить, але перукарня маленька, дохід не надто великий, а тримати двох адміністраторів – то «жир». Вирішила взагалі без них обійтися. Накине дівчатам-перукаркам якісь копійки, щоб самі записували та на дзвінки відповідали… Але ж це далеко не все, що я роблю за три дні зміни! Буває, викрутишся вся за день… Та що вже… Ну, хай спробують… Ой, та воно вам треба?! – махнула дівчина рукою. – Просто дуже несподівано. Я тільки-но переїхала від матері, винайняла кімнату, штука гривень на місяць оренда, а тут на тобі…
– Так… Сумно. Ще й дійсно так несподівано… Розумію.
– Правда, це не єдиний мій дохід був, але таки свої сім відсотків, як водиться, з виручки мала. У три свої вихідні моталася по людях – то манікюр, то стрижку-фарбування, але найбільше люблю весільні зачіски робити!
– Овва! І таке вмієш?! То ти супермайстер! А може, воно й на краще. Чого тобі тут сидіти на телефоні?
– А у вас є інші пропозиції? – виклично «підчепила» гостя Женька, але знову згадала, яким той виявився непростим, і поміняла тему. – А я про вас в Інеті начиталася. Публічна особа. Пардон уже, що так із вами по-простому, не навчена етикету поводження з письменниками!
– Женю! От ти кумедна дитина! – обійняв її за плечі Віктор. – А письменники, на твою думку, з інших планет сюди попадали? Чи в них при народженні на лобі печатка була «Письменник!», а?
– Ну… не знаю, я якось не задумувалася. Хто вас знає, ми люди прості.
– Та ми теж не надто блакитної крові, так уже сталося, сорі! – засміявся чоловік. – Ти краще розкажи хоч у двох словах, що там Амалія вчора? Я ж щойно з нею попрощався. До речі, зачіска – бомба!
– Сподіваюся, ви їй цього не сказали? – приснула сміхом Женька й опустила Вікторові темні окуляри з лоба на очі.
– Ой, то правда, мало не проколовся! Щось мені чим далі, тим важче продовжувати цю дурну гру. Але й не знаю, як із неї вийти, щоб Амалію не образити… Не хочеться давати їй зайвий привід нервувати.
– Таки так. Там нерви нікудишні. Ви в курсі, що я маю від неї розписку, що обіцяє протягом тижня не вкорочувати собі віку?
– Ого! Ну, ти даєш! Ні, не в курсі, звідки б я?… Це ж додуматися до такого! Розписку! Серйозно? – Віктор ошелешено розвів руками.
– А що було робити? Коротше, те, що ми з нею вчора пережили, словами не передати, та й ніякому чоловікові не зрозуміти. Так вам скажу. Але вчасно я до неї вдерлася. То факт.
– Господи… Усе настільки було погано?
– Не те слово.
– Тож якби той пан мені не розповів про пограбування, якби я не зустрів тебе, якби ти не…
– Мишка б не бігла, хвостиком би не махнула, яєчко б не впало… – проторохкотіла Женька, потім глибоко зітхнула і викинула недопалок у смітничок.
– Женю… Тільки ти не смійся. Як думаєш, я маю шанс чи там взагалі торба? Типу алергія на чоловіків?
Дівчина уважно подивилася на «публічну особу», але побачила знову нормального самотнього чоловіка, згадала, як лише кілька днів тому, у неділю ввечері, сиділи вони втрьох за столиком, сміялися, говорили про різне, і було їй біля тих двох так затишно й щемко… А потім стільки всього сталося за такий короткий час. Амалія, виявляється, жила два паралельні життя: в одному слухала чужі оповідки, а в другому цілеспрямовано йшла до межі, за якою… Віктор теж не таким простим виявився… Дивні ігри дорослих людей…
– Не знаю… Ви ж мудрий пан, письменник… Це я вам маю ставити запитання, а не навпаки. Усе у ваших руках, як то кажуть. У мене від власних запитань голова аж тріщить… Хто б відповів…
– Ааа… То й ти не випадково внадилася до кав’ярні, бачу! – усміхнувся Віктор.