Вона думала, що живе так, ніби гірше вже нікуди. Чому ж тоді її так підкосила втрата п’яти тисяч? Яка різниця, коли і де ти підеш у небуття – зараз тут чи за місяць на островах казкової Греції? А може, якісь сили врятували її від тієї поїздки? Адже там, біля моря, серед квітів і краси, можливо, їй би зовсім розхотілося вмирати, як вона собі спланувала, от тоді була б трагедія! Фінансову можливість існувати в гармонійному комфорті, створеному кимось іншим, було б вичерпано. А що далі? Квиток додому, де в неї велике і жахливе НІЧОГО… Де ні їй ніхто не потрібний, ні вона комусь. Немає на що жити. Та й немає навіщо.
Амалія перевернулася на другий бік. Потім перекинула подушку туди, де лежали ноги, і перевернулася. Сон не йшов. Вона намагалася не думати про Артура, перебирання своїх образ знесилювало. Силувалася намацати варіанти майбутнього, але це виходило дуже погано. Найближчим майбутнім було запрошення Віктора зустрітися завтра і сходити в Кирилівську церкву. Чи хотіла вона цього? Жіночим нутром відчувала, що з якоїсь причини небайдужа цьому дивному чоловікові, інваліду, сповненому стриманої іронії та гумору, що не позичає слів, поводиться, як цілковито повноцінна людина, та ще й нерідко змушує її червоніти, щастя, що сам того не бачить.
Амалія не те що не була готова до нових стосунків, вона взагалі не розглядала такої можливості, тим більше – не шукала ніяких контактів і пригод на свою голову. Чого чекати від якихось геть незнайомих чоловіків, коли свій, рідний, знайомий із першого класу Артур…
Засинаючи, вона зовсім не була впевнена, що варто погоджуватися на ту екскурсію, узагалі підтримувати стосунки та впускати когось у душу з усіма наслідками.
Зранку, близько дев’ятої, Амалія прокинулася від відчуття, що хтось на неї дивиться. Розплющила очі. Навпроти ліжка на піраміді з двох коробок сиділа Сильва і ніби сканувала її. Жінка всміхнулася, і їй здалося, що кішка всміхнулася навзаєм.
Але німу їхню розмову перервав дзвінок у двері. Амалія здригнулася від несподіванки й подумала, чи, бува, не двірник знову з якимось сюрпризом. Вона накинула халат і тихо підійшла до дверей. Спробувала роздивитися в розбите вічко, кому то вона зранку знадобилася. Розрізнила лишень чоловічу фігуру.
Дзвінок повторився. Потім постукали у двері кулаком. І тільки коли «гість» подав голос, вона впізнала його, і все її нутро стиснулося, немовби битий пес, який знову побачив палицю.
– Амаліє! Ти вдома? Це я, чуєш? Ти там жива? Амаліє!
Артур іще кілька хвилин дзвонив і гупав у двері, потім постояв тихо, зрештою розвернувся і пішов до ліфта.
Вона стояла боса в темному коридорчику, і її брали дрижаки. Клацали зуби, а мускули посмикувало проти волі – на ногах, на плечах, знову на ногах, аж колінні чашечки нервово танцювали самі собою, ніби їй і не належали.
Загудів ліфт. Запанувала тиша.
Сильва завмерла поруч із німим запитанням в очах.
Виглядати з балкона не було ні сил, ні сенсу.
Амалія важко дійшла до кухні.
Витиснула пакетик котячої їжі в мисочку.
Повернулася до кімнати. Закрила штори.
Лягла до ліжка, нездатна побороти хвилю емоцій.
Скрутилася ембріоном під ковдрою й завмерла.
Раптом поруч із подушкою заграв мобільний.
Вона не відповіла. Їй не до екскурсій.
43
Амалія проігнорувала три його дзвінки, і Віктор захвилювався. Він набрав Женю, і коли та сказала, що вона в лікарні і не може зараз говорити, у нього похололо всередині.
– Амалія?! – видихнув він.
– Та ні, Господи Боже ж мій! Ні! – зашепотіла в слухавку дівчина. – У моєї квартирної хазяйки гіпертонічний криз. А що там знову з Амалією?
– Домовлялися сьогодні про зустріч, а вона не відповідає на дзвінки, я хвилююся.
– Я наберу її. Передзвоню вам пізніше, вибачте, не можу зараз.
– Добре-добре, вибач.
Віктор не знав, що робити й думати, але творча фантазія догідливо підкидала йому невеселі картинки, які могли б пояснити відсутність зв’язку з Амалією.
На дзвінок Женьки вона теж не відповіла. Не хотілося зараз ні з ким розмовляти. Несподіваний і незрозумілий візит колишнього чоловіка знову відкинув її назад, у вже добре обжиту печеру депресії, спричинивши пробоїну, з якої вихлюпнулися її сили, хоч і так небагато їх було. І розводити розмови по телефону, а тим більше з кимось зустрічатися й імітувати спокій не хотілося й не моглося.