Але треба було знати Женьку! За кілька хвилин після дзвінка без відповіді мобільний Амалії запікав, сповіщаючи про надходження есемески.
«Ти жива? Як не відповіси, викличу на твою адресу ментів і “швидку”!»
Амалія всміхнулася кутиками припухлих губ, уривчасто вдихнула, очі її знову стали вологими: таки комусь на цьому світі не байдуже, жива вона чи ні!
«Я ж дала розписку. Ще 5 днів можеш не хвилюватися», – відписала вона.
«Не бачила ти справжнього лиха! Наберу потім».
Амалія знову зітхнула, згребла в оберемок Сильву, яка саме мостилася біля неї на ковдрі, притисла її до грудей, як діти обіймають на ніч плюшевого ведмедика, і провалилася в сон.
Віктор отримав від Женьки коротку есемеску: «Жива». Це вже було втішно, і якась частина «страшних сюжетів» у його уяві відсіялася. Але пояснень такій поведінці жінки, з якою вчора домовився про зустріч, він не знаходив, тому хвилювався.
Найліпше, що зміг проти цього вигадати, – це поїхати до кав’ярні й побути там, скільки висидить, можливо, Амалія теж зайде туди чи він попросить дів чат набрати зі службового мобільного її новий номер… То як карта ляже.
Учора вночі він знову з колишнім азартом купався в словах і фразах, виліплював із них своїх героїв, наділяв їх характерами й долями, серце його калатало чи то від захоплення роботою, чи від міцної нічної кави, пальці дріботіли по клавіатурі, як колись по тугих клавішах друкарської машинки «Москва», що дісталася йому в молодості прощальним подарунком від знайомого журналіста, теперішнього таксиста в Нью-Йорку.
Сьогодні попри хвилювання за Амалію йому теж хотілося працювати, тому Віктор, виїжджаючи з дому, прихопив із собою ноутбук, і лишень виходячи з машини, зрозумів, що сліпий із ноутбуком у кав’ярні – то не дуже реальний персонаж… Тому «засіб виробництва» письменника було заховано під сидіння, окуляри, розсувна паличка та торбинка-барсетка доповнили його образ, добре знайомий і працівникам, і деяким відвідувачам кав’ярні.
Закінчувався обідній час, співробітники найближчих офісів уже впоралися зі своїм бізнес-ланчем, і столики закладу помалу звільнялися. Віктор теж замовив обід – хвилювання зазвичай провокувало в нього неабиякий апетит. Книжниця Катя принесла грибний суп-пюре, салат «Олів’є», порцію вареників із м’ясом і узвар на додачу. Він влаштувався за тим столиком біля перил на третьому ярусі, де зазвичай сиділа Амалія, і поводився в обраній два тижні тому манері, тобто все ще не наважився «вийти з образу». Навіть попросив Катю, як буде вільніша, почитати йому картотеку, може, хтось цікавий записався до цієї гри.
Вони перекинулися парою фраз про акцію, Катя повідомила, що директорка замовила ще й календарики з рекламою цього експериментального заходу і що люди цікавляться. Розповіла також, що з’явилися й нові читачі, і навіть не обійшлося без курйозу: під час своїх вихідних завітала і записалася в Читачки їхня книжниця Аня, чим неабияк здивувала всіх співробітників. Але правила не забороняють, то чом би й ні?
– І кого ж вона обрала собі «почитати»? – направду здивувався Віктор із несподіваного повороту.
– А десь серед найперших записався був один студент, родом із Карпат, обіцяв купу цікавих історій.
– Ааа! Он воно що! – розплився в усмішці Віктор. – Ну, тоді зрозуміло! І що, вона його вже «почитала»?
– Авжеж! Учора сиділи тут більше години ввечері, він гомонів і руками розмахував, а потім, здається, гуляти пішли разом!
– Молодець студент! І кава з тістечком задурно, і дівчина гарна дісталася!
– То ще хто в нас молодець! За своє тістечко він сам заплатив – по-чоловічому! І за Аніне все теж! – пирснула сміхом Катя й сторожко озирнулася.
– Бачите, яку ви справу закрутили! Респект керівництву! І кав’ярня живе цікавим життям, і люди так несподівано корисно проводять свій час, та ще і з перспективою!
Віктор усміхнувся, усвідомивши, що й сам віднедавна надіявся на певні перспективи, хоча сьогоднішнє мовчання Амалії показало, що не так сталося, як гадалося…
Катя пішла обслуговувати інших клієнтів, а він узявся до обіду, намагаючись діяти відповідно до свого образу.
Коли Віктор покінчив із супом, позаду щось вдарилося об підлогу і задзеленчало. Він здригнувся й автоматично озирнувся назад. Повновидий пан за сусіднім столиком нахилився, щоб підняти свою виделку.
Час минав. Настінний годинник відбивав його плин. Кав’ярня майже спорожніла. Грала тиха музика. Амалія не з’явилася. Віктор допивав узвар, як за його стіл підсів той кремезний чоловік, що обідав за столиком поз а д у.
– Смачного! – зненацька неголосно промовив він, кинувши погляд на Вікторове обличчя.