Розмови сусідок по палаті точилися навколо того, що лікарні наші умовно безкоштовні і що стартовий список куплених «онукою» ліків, шприців, систем-крапельниць, які з учорашнього вечора лікарі пустили в хід, певне, обійшовся в чималу суму. Але Женька про це мовчала. Також бачила Ольга Яківна, що з нею вчора був той худий височенний хлопець, начебто брат, який притягнув у перший день її торби. І звідки він тут узявся? Але, бач, возилися удвох із чужою старою…
Ольга Яківна зітхнула і притисла повіками зрадницькі сльози, що підступали до очей. Вона й так чимало років трималася «на ентузіазмі», народних методах лікування та просто небажанні помирати, а ось так попала… Коли Женька прибігла сьогодні, залишивши на годинку своє робоче місце, старенька подякувала їй за вчорашню підтримку, а може, і за порятунок. І тихенько розповіла, що вдома на кухні, за вазоном зі старим алое, у клейончастому пакетику з-під пастеризованого молока лежить певна сума грошей, яку дівчина має взяти й принести до лікарні. А також вирахувати звідти вартість лікарняних закупів.
– Добра ви й необачна! – пожартувала Женька. – А як я поцуплю і проп’ю вашу заначку?
– Ну, тоді, виходить, я геть не розбираюся в людях! – Жінка вдячно стиснула своєю худенькою рукою Женьчину руку. – І брату своєму передай, що дякую йому… І перепрошую за клопіт.
Женька не стала далі підтримувати розмову, кивнула й попрощалася, пообіцявши забігти ввечері після роботи.
На вулиці біля лікарні Женька набрала з мобільного маму, спитала, як та почувається й чи не треба чимось допомогти. Мати, здивована такою увагою, запевнила, що все нормально, хіба що Жора знову вчора випив і «мотав душу», але вона вже звикла. Женька зітхнула – чим вона могла зарадити в цій справі? Може, у матері доля така – терпіти різних рагулів?
– Мам, чуєш, а що хворим до лікарні носять, у сенсі, щоб поїсти?
– Господи, ти що, до лікарні втрапила? Ти де взагалі?
– Та ні, ну, мам… Ну я ж, здається, нормально спитала: що можна понести людині в лікарню? Значить, я не в ній! – поспішила заспокоїти матір. – Учора мою хазяйку тиском накрило, то довелося їй «швидку» викликати.
Дівчина вислухала ахи й охи з цього приводу, також про «бульйончик» та «домашненьке», але мусила повертатися на роботу й попрощалася з мамою, заходячи в маршрутку. Вона сіла на вільне місце й миттю задрімала, хоч і недалеко було їхати. Але внутрішній компас точно відслідковував напрямок, і дівчина знала, що коли маршрутка поверне ліворуч і рушить у бік Дніпра, треба готуватися на вихід. Навіть уві сні якимось дивом Женька відчувала річку як незмінний орієнтир у пересуваннях містом.
Від миті, коли вона заплющила очі, і до тієї, коли розплющила їх на повороті, Женька встигла побачити цілий сюжетний сон, дещо дивовижний, у якому вона, мама, Ілля, Ольга Яківна, «сліпий» Віктор, Амалія і навіть та золотокоса жінка-модельєр Злата з донечкою – усі пливли на одному кораблику вздовж Дніпра, сиділи на відкритій палубі за великим круглим столом і були знайомі між собою. Вони приязно обмінювалися репліками в незрозумілому, але визначеному порядку. Можливо, це дійство було якоюсь грою, але здавалося, що всі, крім неї та маленької Лідії, знають умови гри. Дівчинка нудилася й позирала то на одного учасника «круглого столу», то на іншого, поки її погляд не зустрівся з поглядом Женьки. Вони всміхнулися одна одній і за хвилину гуляли по палубі за руки, розглядали береги та чайок, які слідували за корабликом.
Дівчині кортіло додивитися, що сталося далі, але маршрутка пригальмувала, повернула на дев’яносто градусів ліворуч, тож треба було виходити на зупинці біля перукарні й знову братися до роботи. А ще попри втому та лікарняні хвилювання в Женьки в душі пухнастим кошеням ворушилися спогади про Іллю – і про його вчорашню підтримку, і про те, що сталося далі… Хто знає, чи треба було, але… вже сталося, як сталося. Отже, мало бути так. А що там далі – поживемо, побачимо.
45
Цілий день Амалія провела вдома, хоча, на відміну від Сильви, і досі не вважала цю квартиру своєю домівкою. Мабуть, щоб помешкання стало твоїм, мало отримати документ про право власності. Треба вкласти в нього душу, плекати його, створювати затишок, а ще… Ще прожити там частину свого життя разом із тими, хто теж є його часткою. Жоден із цих пунктів тут не працював. Однокімнатна квартира в дев’ятиповерхівці спального району вже кілька місяців сприймалася фактичною господинею як тимчасове житло, «відсік» між учора й завтра. І навіть якщо з якоїсь причини Амалія змінить своє до часу відкладене рішення, невже зможе бути тут щасливою? А що вона взагалі може робити? Чим заробляти на життя? Знову, відповідно до диплома, сидіти в бібліотеці на якісь копійки? Правда, вона володіє комп’ютером. Але хто ним сьогодні не володіє?! Амалія згадала, що її ноутбук, який зламався через тиждень після переїзду, досі не бачив рук майстра й припадає пилом у кутку кімнати на коробках. А на ньому лежать мереживні рукавички, які вона порвала, падаючи, коли з рук вирвали сумочку, та ще й дали стусана…