Амалія байдуже доїдала жульєн і салат зі свіжих овочів, запивала їх томатним соком і за звичкою нишком роздивлялася довкола, прислухаючись до уривків чужих фраз. Їй пригадалася несподівана розмова з француженкою Крістін про її бабусю, яка стала першою «прочитаною» тут історією. Згодом був той дивний романтик пан Юрій із містичною гувернанткою – його розповідь вона слухала разом із Віктором. Потім жінка з роздвоєнням особистості шкрябонула по її свіжих ранах, та, котра приревнувала чужого чоловіка до себе-колишньої… Чого тільки не буває у світі! Шкода, що вона є письменницею лише на словах, і навіть соромно перед людьми, а особливо чомусь перед Крістін, адже та, певне, сподівається, що пам’ять про її бабусю увічниться хоч на кількох сторінках книжки, хай і виданої чужою мовою в чужій далекій країні…
Вона намагалася пригадати, що ще з цієї «бібліотеки» їй довелося «прочитати», але перед очима більше не виникало жодного обличчя, хоч вона навіть замружувалася і старанно зосереджувалася.
– Перепрошую! – раптом почула вона зовсім близько і здригнулася.
Перед нею стояв Віктор із невеликою коробочкою в руці, а за його спиною – книжниця Оксана. Амалія заклякла й нічого не відповіла.
– Добрий вечір! Ви можете не вірити, але я отримав посилку, – промовив він, і Амалії знову захотілося побачити його очі.
– Так-так! – закивала дівчина. – За кілька хвилин після вашого приходу з’явився той самий посильний, ми вже думали вас сповістити, але виявилося, що цього разу адресатом був пан Віктор! Тож ми його швиденько й завернули з мобільного, поки не від’їхав далеко.
– Цікаво. Але до чого тут я, перепрошую? – напружилася Амалія.
– Та от дівчата кажуть, що без вас ніяк, – розвів руками Віктор.
– Тобто?
– Коли пан Віктор повернувся, то довірив нам відкрити пакунок і прочитати лист, що був усередині.
– Тобто лист, який пояснював, що робити з черговою пляшкою вина від вашої шанувальниці, – усміхнувся Віктор і присів за її столик.
– І? – жінка насторожено глянула на офіціантку.
– Тут написано, що вино пану Віктору бажано продегустувати разом із вами після того, як ви прочитаєте йому чергову оповідку, – пояснила усміхнена Оксана. – То що? Нести бокали?
– Варіантів у нас немає, – Віктор поклав обидві долоні на стіл перед собою і завмер.
– Ну… несіть, якщо без мене ніяк, – хитнула головою Амалія, і чоловік помітив, що вона сьогодні зовсім не в гуморі.
Поки дівчина повернулася, вони перекинулися кількома фразами, у яких не було й згадки ні про екскурсію, що не відбулася, ні про пропущені дзвінки, ні взагалі про щось таке, що вказувало б на наявність спільних планів. Віктор нишком придивлявся до Амалії й тішився, що вони таки сьогодні зустрілися, хоча він уже був утратив надію та рушив додому. Певне, якийсь безтілесний дух витав над ними і, мабуть, кудись спрямовував, намагався сплести їхні траєкторії, і це було явним не тільки для нього. Хоча в духів Віктор не надто вірив, але така романтично-містична версія йому подобалася більше, ніж думка про чиїсь жарти чи інтриги.
Амалія набирає в груди повітря, щоб почати читати, але ніби не наважується, видихає і мовчки дивиться на два неповні бокали з рудувато-брунатною рідиною. Робить рішучий ковток і завмирає, приклавши долоню до шиї, ніби їй заболіло в горлі.
Віктор бачить це через темні скельця окулярів і мало не викриває себе запитанням про смак вина, але стримується.
«Неуважна жінка, неуважна! Певне, не була на війні», – майнув у голові іронічний спогад про те, як сьогодні за обідом кремезний чолов’яга з добрими очима викрив його «на раз», та ще й перевірив свою здогадку, вронивши виделку.
Амалія знову вдихає на повні груди й доволі тихо починає читати.
З того куща промовляв Господь до Мойсея. Тому він священний. Коли Він говорив, кущ огнем горів, та не спопелявся.
…Мій вітчим десь вичитав, що шипшина дуже корисна для здоров’я. Він вирішив назбирати шипшинових ягід. Разом із ним пішли я та наша сусідка Катерина.