Кущі рясні, червоніють звабливо та аж до землі вгинаються. А для мого вітчима звабна Катерина. То моргне їй, то рукою торкнеться. Зойкнула Катерина, бо пальця об шип колючий вколола, а вітчим уже біля неї. Руку цілує та промовляє, підморгуючи (думає, що я не бачу):
– Ходімо, джерело пошукаємо. Руку від крові омиєш. А ти збирай шипшину, щоб повне відро назбирала, – це вже мені.
Я ретельно збираю ягоди, знемагаю від болю, з рук висить шмаття: що жменю зірву, ягоди кривавляться од ран.
Прошу слізно:
– Господи, допоможи, щоб відро швидше наповнилось…
І відро наповнюється кровавими ягодами.
Нешвидко вернулися мій вітчим із Катериною. Безсоромно розпашілі. Еге ж, довго джерело шукали. У Катерини на спині аж торішнє листя прилипло.
– Ходімо додому, – каже вітчим.
І йде. А я залишаюся з відром шипшини.
– Я мамі скажу…
Він повертається, погрозливо смикаються його вуса:
– Що скажеш?
– Що я сама відро несла.
Вітчим вхопив відро і пішов поряд із Катериною. А я попленталася за ними. Потім довго лікувала рани.
Див співчутливо глянув на мене. Він простелив свого плаща і приліг. Пожував травинку, виплюнув.
По хвилі посунувся.
– Лягай біля мене…
Мене задушили сльози.
– Ти… Отакий ти друг?! Та ти такий, як мій вітчим…
Див ухопив мене за руки.
– Ну чого ти… Не плач. Дурненька… Я б не звабив тебе… Я не здатен завдати тобі болю.
Його тихий голос мене заспокоює.
– Я живу не одне століття й не одну тисячу років. У мене було і є багато жінок-коханок. Але не було жодної жінки-друга.
Він обціловує мої руки, і вони гояться, витягає з пальців тернини й перетворює їх на порох.
– Я хочу тобі щось розповісти, Диве.
– Розповідай.
– Мій вітчим зрештою пішов до однієї зі своїх численних коханок. Невдовзі наша старенька хата не витримала дощів, і її солом’яний дах провалився. Тиждень дощу не було, а коли ми розібрали солом’яні завали, небо на біду затягнулося хмарами. Уночі почався дощ. Глина зі стелі гупала на підлогу. Я розбудила маму. Ми почали виносити до стодоли постіль, яка ще не встигла змокнути. Я тремтячими руками знімала зі стін давні ікони, а рушники, що над ними, як надламані крила, залишила. Потім не знаю, де й узялася сила, і я винесла з того пекла нашу немічну вісімдесятирічну бабусю. Вона тоді застудилася й прожила зовсім недовго. Свою бібліотеку я не врятувала. Її засипав болотяний дощ…
Я не стримую сліз. Див мене втішає.
– Не плач. Я подарую тобі багато книг… А ще… я розповім тобі рецепт шипшинового вина. Його п’ють найбільші грішники й найбільші праведники до причастя.
– Диве, я не вірю, що з шипшини можна приготувати кагор…
– Маловірна… – докоряє мені Див. – Май терпіння…
Він написав мені рецепт шипшинового кагору на кленовому листку… Бо ця зустріч була восени.
Шипшиновим кагором я частую найдорожчих для мого серця друзів. Бо в цьому вині вся моя любов до світу…
– Диве, не весь світ споганився. Ходять по землі й добрі люди…
…Див навчив мене не тільки вчиняти різні вина. Він навчив розпізнавати людей, добрі вони, чи злі, тільки поглядом в очі, він навчив жити й виживати в цьому білому світі. Цікавому. Небезпечному. Повному пригод і розчарувань. І кожна пора земного року дає мені великі надії. А коли в моїх жилах стає замало крові, я дістаю з найвищої полиці погреба пляшку сухого червоного вина, наливаю півкухля, доводжу до кипіння, додаю кориці і випиваю. Див живе тисячі років, а я планую дожити до ста, хіба що завадить яке світове потрясіння, яких нині багато.
Але досить розмов. Мені час розливати по пляшках вино…
Вони йдуть поруч. Вулиці вмикають ліхтарі. Амалія заплющує очі й намагається відчути світ так, як його, напевне, відчуває Віктор. Ні. Це страшно. Світ зникає. Зникає все, приємне воно тобі чи навпаки, і раптом панічно хочеться бачити будь-що, бодай переповнені сміттєві баки, бомжа біля них, невідреставровану будівлю в риштуванні, яка руйнується від часу та байдужості. Усе, що викликало колись негатив і вкидало в депресію, раптом стає бажаним і необхідним, як частина того, що можна втратити назавжди, залишившись у вакуумі. Страшно. Як то – вміти жити без цього, з якимось мінімумом? Він уміє. Хоча, напевне, не так давно це з ним трапилося.