Вона не наважується ставити запитання про його минуле – хто знає, чи не втрапить у болючу точку. Він тим більше не наважується, пригадуючи розповідь Женьки про той критичний вечір і його фінал у вигляді неймовірної розписки на тиждень… Від вечора понеділка. Невже минуло лише дві доби? То вона молодець! Так тримається… Та й учора теж. Якщо, звісно, це не роздвоєння особистості аж настільки, що одна Амалія, яку нічого не тримає на цьому світі, лишилася вдома, а друга, яка проживає чужі життя, підживлюючись ними, обережно ступає поруч тротуарами старих вуличок. Кому з них він мусить простягнути руку допомоги? Кого зачепити хоч якимось сенсом жити, принаймні, щоб «читати» далі?
– Як гадаєте, та жінка, ваша шанувальниця, чому вона не приходить сама, щоб розповісти свої історії й пригостити вином? Така нерішуча?
– Це дуже дивно…
Вони перетинають дві вулиці, поперечні тій, якою прямують, аж поки вона знову починає говорити:
– Але це не розповіді. Це вже готові есеї. Розповісти так, сидячи навпроти за столиком, неможливо, невже ви не помітили?
– Так… Мабуть, ви маєте рацію. Я не подумав. Дійсно, уявити притомну людину, яка прийде і розповість те саме так само, досить складно. Хоча… Ми з вами вже мали нагоду послухати дивну оповідку про київську містику, – Віктор полегшено зітхнув: Амалія поки що не стала знімати маску, тож він теж лишається при своїй, хоч як вона його обтяжує.
Амалія промовчала, але подумала, що той спостережливий пан, закоханий у містичну гувернантку, і їй самій надав підтримку в цілковито реальній, навіть кримінальній історії, можливо, саме тому, що мав відточений погляд на жінок, які відрізняються від загальної маси бодай мереживними рукавичками.
– Думаєте, третя пляшка дивовижного вина завершила трилогію есеїв?
– Не знаю. Швидше за все ця жінка хоче, щоб її історії потрапили до моїх книжок. Але я не можу їй цього обіцяти.
Віктор знову напружився, адже якщо Амалія скаже правду, наступний крок буде за ним, щоб вирівняти рахунок їхніх дивних фантазій. Та аби ж то вона не розгнівалася й не послала його під три чорти разом із його стовідсотковим зором…
– Як поживає ваша кішка? – несподівано змінив він тему розмови. – Ви узгодили з нею раціон?
– На щастя, вона не перебірлива, – усміхнулася жінка.
– А як ви її назвали?
– Я не називала. Вона прийшла з іменем.
– У неї в кишені був паспорт? – розсміявся Віктор. Амалії сподобалися його сміх і вміння з гумором ставитися до життя, їй би так.
– Ні, її представила сусідка, чий балкон найближчий до мене. Вони були знайомі раніше. – На душі Амалії ніби розвиднилося – і від згадки про бідолашну покинуту господарями Сильву, яка відшукала свій дім і зуміла знову оселитися в ньому, і про небайдужу сусідку, і від того, що несподівано з’явився в її житті цей дивний чоловік, якому б годилося нудити, жалітися, сварити нашу медицину й уряд, а він жартує…
– Ви дуже шляхетно вчинили, дозволивши Сильві знову мешкати в її квартирі, – промовив серйозно.
– Ви думаєте? – зупинилася від здивування Амалія. – Власне, мене ніхто не питав. Інколи мені здається, що це я живу в неї, а не навпаки.
– О, це вже нагадує історію, яку ви могли б розповісти в кав’ярні, якби записалися не в картотеку Читачів, а в іншу!
Вона промовчала. Замислилася, чи хотіла б або чи змогла б вона сама відділити від свого життя якусь частинку й пригостити нею незнайому людину, натомість отримавши каву й десерт. І не знайшла відповіді на це запитання.
Вона знову вийшла з таксі біля свого під’їзду. Він знов поцілував її руку й поїхав далі, не домовляючись про наступну зустріч, хоч і хвилювався за ту Амалію, на яку перетвориться ця, коли переступить поріг Сильвиної квартири. Але саме наявність там кішки збільшувала вірогідність того, що вона втримається.
Уночі він знову писав свій давно закинутий роман, але в ньому все пішло інакше, геть не так, як планував раніше.
46
До вечора Женька так утомилася, що готова була заснути, сидячи на робочому місці або стоячи біля шафки з чистими рушниками, які приготувала на завтра, чи «вимкнутися» просто на ходу, дорогою додому. Проте вона постійно тримала в голові, що обіцяла провідати Ольгу Яківну ввечері, адже зранку їй знову на восьму на роботу. Але ж не підеш із порожніми руками! Щойно вона завернула до супермаркету, як мобільний заграв «мамину» мелодію.