– Угу, – пробуркотіла вона, замоталася в ковдру і знову провалилася в сон.
Ілля повернувся на кухню, ледь не завалив по дорозі свій скутер, що займав половину коридору, прибрав на столі, трохи посидів, бездумно розглядаючи чуже житло, і повернувся до Женьки, втомлений не менше за неї.
І попри всі його мрії-фантазії-спогади протягом сьогоднішнього дня Іллі неймовірно добре було просто провалитися в сон поруч із нею, під однією ковдрою. А далі вже що буде, те й буде.
47
Амалія піднялася у квартиру. Ще не ввімкнула світло, як Сильва тернулася боком об її ноги.
– Вибач, затрималася я, зараз, зараз погодую! – І вони рушили до кухні.
Вона вичавила в мисочку котячий корм і замінила воду в півлітровій банці, з якої Сильва кумедно сьорбала її, підчіплюючи язиком, мов ложкою.
«Треба таки сходити до тієї зоокрамниці, купити їй посуд та, може, ще ошийник і щітку», – подумала Амалія.
За звичкою вона вийшла на балкон подивитися в нічний двір, як раптом наступила на якийсь предмет. Підняла його. У целофановому пакеті, перехоплений круглою резинкою, лежав скручений журнал.
«Звідки б він міг узятися?» – здивувалася Амалія й озирнулася навколо.
Вона розглядала обкладинку журналу. Той був не свіжим, дворічної давнини. Усередині лежала закладка. Амалія відкрила на тій сторінці й підійшла ближче до освітленого вікна. Невеличка стаття про котів відомих людей. Фотографія літньої жінки, на руках якої зручно вмостилася… Сильва!
– Нічого собі! – промовила Амалія й подалася у квартиру, щоб під лампою почитати подробиці з життя своєї нової подружки.
Як виявилося, колишня господиня Сильви була дитячим лікарем зі стажем роботи понад п’ятдесят років! А кішку малим кволим кошеням вона витягла зі сміттєвого баку й виходила. І та була вірною приятелькою й розвагою пенсіонерки.
– Отакої! – здивувалася Амалія. – Сильво! Сильво, дивися, хто це?
Кішка підійшла, глянула на журнал. Чи побачила вона щось своїм кошачим зором, чи відчула, але пронизливо-сумно подивилася в очі нової господині, вийшла на балкон і вляглася в кріслі.
– Кицю-кицю… – зітхнула господиня. – Бачу, нема вже твоєї хазяйки… Адже квартиру продавала якась молода пара, що виїздила за кордон… І ти, бідолашна, сама на цьому світі…
Вона почитала статтю, подумала, що, певне, цей журнал перекинула їй зі свого балкону старенька сусідка. Бо інших реальних версій не було. Мабуть, вони приятелювали з колишньою господинею. Але чомусь сусідка не дуже прагнула розмов з Амалією. Дивно, адже літні люди люблять поговорити. А може, їй вистачало зустрічей на лавочці з іншою бабусею. Чи просто не сподобалася «заміна», що в’їхала до помешкання старої лікарки, хто знає?
Жінка вляглася на ліжку, гортала журнал і пробігала очима інші статті. Раптом її увагу привернув епіграф до однієї публікації, де з картинок було лишень старе чорно-біле чоловіче фото.
«У наше життя приходить радість, коли у нас є чим зайнятися, є кого любити і є на що сподіватися».
Вона знов уважно перечитала цю фразу й ніби відчула раптову концентрацію свідомості на ній. Узялася читати далі. Це була стаття-розповідь саме про цього пана, Віктора Франкла, якого називали засновником «логоаналізу» у психотерапії. Такого терміну Амалія досі не чула і з інтересом дізналася, що, згідно з його терапією, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти й реалізувати наявний у зовнішньому світі сенс життя. Таке бачення відрізняється від інших теорій (прагнення до влади чи до задоволень).
Вона замислилася, роздивляючись портрет немолодого чоловіка в окулярах, а потім знову сторожко, але з інтересом повернулася до читання.
Виявляється, відомий австрійський психіатр ще до Другої світової війни глибоко вивчав психологію депресій і самогубств. У 1933–1937 роках Франкл очолював так званий Selbstmörderpavillon – відділення запобігання самогубствам в одній із Віденських клінік, пацієнтами якої стало понад тридцять тисяч жінок, схильних до суїциду. Проте з приходом до влади нацистів у 1938 році Франклу заборонили лікувати арійських пацієнтів через його єврейське походження. Але не це вразило Амалію, а те, що йому довелося пережити в роки війни в нацистському таборі. І те, ЯК він це пережив.
25 вересня 1942 року Франкл, його дружина й батьки були депортовані до концентраційного табору Терезінштадт. Весь час свого перебування в концтаборі Франкл присвятив лікарській діяльності, звісно, таємно від СС. Разом з іншими психіатрами та соціальним працівниками з усієї центральної Європи він надавав ув’язненим спеціалізовану допомогу. Завдання служби полягало в подоланні їхнього початкового шоку й наданні психологічної підтримки.