– Ну, добре. Їдьмо. Будемо ловити таксі чи маршрутку? Адже звідси до Подолу недалеко.
– Кхе… – Віктор дзенькнув ключами, натиснув кнопочку на брелоку, і одна з машин, що стояли на узбіччі дороги, пікнула у відповідь і блимнула до нього фарами.
– Нічого собі! – Амалія переводила погляд із машини на Віктора й назад. – Цей сліпий ще й кермує?! То що ж ви стільки разів катали мене на таксі?!
– Отож… Поніс витрати, так би мовити, не знаючи, як вам признатися, що маю стовідсотковий зір, – вдавано сумно зітхнув Віктор і артистично втупився у свої черевики.
– Господи! І це дорослі люди! – засміялася Амалія.
– Ага. Женька сказала так само!
– Не завадило б зустрітися втрьох і прокрутити цей не дуже реальний сюжет іще раз, так би мовити, тривимірно, побачений і її очима! Бідна дитина! Який приклад! – похитала головою жінка і взялася за ручку дверцят.
Їхати справді було недалеко. Амалія сиділа мовчки і то всміхалася, то насуплювала брови, певне, передивляючись події останніх днів під іншим кутом зору. Раптом вона повернулася й спитала:
– Але хто міг передавати мені те домашнє вино й оповідання?! Яка така «шанувальниця»?! Невже це теж ваших рук справа, а вино – лишень привід посидіти разом?! – вона впритул дивилася на Віктора.
– Ні! То не я! Не пити мені більше ніколи вина, якщо брешу! – з якнайсерйознішим виглядом поклявся він.
– Тоді як це можна пояснити? «Пані письменниці від шанувальниці»? Що це взагалі було?
– Не відаю. Сам дивуюся. І зауважте: остання передача адресувалася мені.
– Але з інструкцією – дегустувати разом.
– Ой, відчуваю, десь неподалік є особа, зацікавлена в нашій дружбі! – вказав пальцем у небо Віктор.
– Але, погодьтеся, і вино, й есеї були неординарними! Мене вже почало мучити сумління… Люди, приманені моїм «титулом», розповідали такі чудесні історії, сподіваючись колись побачити їх на сторінках книжок, а я їх так безбожно дурила… І історії пішли, як вода в пісок…
– Ну, чому ж? Ви переповісте їх мені, а я, може, щось десь і використаю, – підморгнув Амалії Віктор.
– Хіба що. А загалом дуже непогана ідея.
– А чом би й ні? Якщо ви не надумаєте писати власні романи.
– О, це навряд чи! Я за дипломом бібліотекар, аж ніяк не письменник, фаховий читач. А ви? Ви взагалі хто?!
– Я? Та такий собі дядечко, що любить дурити довірливих дамочок! – засміявся Віктор і пригальмував біля узбіччя, прямо навпроти вже знайомої картинної галереї.
– Це тут? – здивувалася Амалія.
– Так, виходьте, приїхали.
У першій кімнаті галереї було чимало різних на вигляд людей – і представників богеми, і випадкових відвідувачів, стояли також триноги з камерами – певне, телебачення збиралося знімати сюжет про цей захід. Віктор теж дістав із машини фотоапарат із чималим об’єктивом і диктофон. Він одразу якось змінився: зосередився, націлився на робочий процес, попросив Амалію вільно ходити тут і дивитися, але не зникати. Перепросив, що мусить її залишити.
Вона слухняно обійшла першу залу, а біля проходу до другої побачила вивіску «Янгол Любові й Надії. Доброчинна акція-аукціон». Її дещо здивувало поєднання таких різних слів – «янгол», «доброчинність», «аукціон»… У грудях заворушився скепсис: мабуть, знову якесь красиве шоу задля чийогось піару.
Вона переступила поріг другої зали й завмерла. На великому, метрів чотири заввишки полотні було намальовано молоду й гарну оголену жінку з довгим золотим волоссям, що спускалося по грудях і нижче, прикриваючи певні частини тіла, а за її спиною – розгорнуті крила, створені з відбитків дитячих долоньок, вмочених у золоту фарбу. Під ногами в янгола були дерева, будинки, трава й сонце, а фігура ніби піднялася над ними. Невисока білявка, та, що учора ввечері малювала разом із дітьми цю «еротику», нерухомо стояла спиною до полотна, обличчям до входу, розкинувши руки, і дивилася в небо. І було зрозуміло, що висока стеля галереї їй зовсім не заважає. Жінка здавалася зовсім маленькою й тендітною поруч із таким великим малюнком, але виглядала спокійною й космічно щасливою.
Люди почали входити до зали, завмирали на порозі так само, як Амалія застигла сьогодні в церкві перед монументальним розписом, що сколихнув її душу.
Що ж це за акція? Чому Віктор нічого їй не пояснив, а лишив саму? І чому вчорашній неприємний присмак від споглядання тутешнього творчого процесу сьогодні вмить розвіявся? І де юні співавтори цього шедевру?
Гості утворили півколо біля художниці, і почалася імпровізована прес-конференція, з якої стало ясно, що художниця – американка українського походження, що вона є посланцем ООН у сфері культури, подорожує світом і втілює різні доброчинні проекти, зазвичай направлені на допомогу хворим дітям і сиротам.