Та всміхнулася й пішла назустріч.
Жінки обійнялися й завмерли.
«Ч-ч-ч!» – тендітна білявка погладила Амалію по спині.
Але сльози котилися і котилися з її очей.
«Я хочу допомагати… Разом із вами. Прошу! Please!»
«Добре, люба, добре! Дякую тобі!»
«Хочу, щоб вони жили!»
«Дякую тобі! Я теж…»
Епілог
Женька завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями, але вічної ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній компас жодного разу її не підвів. От і зараз, ще на підземній станції метро «Поштова площа», вона вже знала, у який бік ітиме, коли підніметься нагору. Там на неї чекав Ілля, а трохи далі, у приміщенні річкового вокзалу, Амалія з Віктором. Женьку переповнювали емоції. І мало було того, що Злата сьогодні запропонувала дівчині працювати в неї, так ще й Амалія зателефонувала й загадковим голосом повідомила, що вони запрошують її ввечері покататися на кораблику по Дніпру. Ніяких подробиць не повідомлялося. Вона погодилася, але миттю зателефонувала Віктору спитати, що і як. Кумедність ситуації полягала в тому, що він був на той момент поряд з Амалією, про що й повідомив.
– То ви ще сліпий чи як? – прошипіла в слухавку Женька, щоб хоч трохи зорієнтуватися в ситуації.
– Ні, сталося диво! – засміявся він.
Женька нічогісінько не зрозуміла, але, судячи з інтонацій обох, щось там у них закрутилося, і досить позитивно.
– Ну, слава Богу! – промовила дівчина, пхикнула, знизала плечима й почала видзвонювати Іллю, щоб запросити до компанії і його. Він же колись пропонував прогулянку Дніпром, тож нехай познайомиться з її друзями і не думає, що коло її спілкування – то лише їхні спільні дворові приятелі та її клієнтки.
«Ооо, а як дізнається про запрошення від Злати! І дівчатам нічого не розповіла, геть закрутилася! – промайнуло в її в голові. – Але ж хвилююся, хвилююся страшенно! Проте це такий шанс щось змінити в житті! Чого й хотілося. Стилістом зачісок для моделей перед показами, а між ними – допомога в організаційних питаннях. Це вам не за столиком сидіти в перукарні! Розберемося! Навчуся! Старатимуся! Рватиму кігті, але це таки ШАНС!»
Дівчина саме вийшла з метро на вулицю, підвела очі до неба й прошепотіла:
– Дякую-дякую!
Кораблик набрав необхідну кількість туристів, заворкотів двигуном, хитнувся й помалу відійшов від причалу. Сонце вже сховалося за київськими пагорбами, але ще було не темно. Дві пари, молода й старша, спостерігали, як пропливає повз них укритий буйною зеленню берег, являючи очам знайомі силуети верхнього міста.
– Дівчата! А в мене для вас передачка з кав’ярні! – сказав Віктор.
– Нічого собі! – здивувалася Женька. – Передачки, здається, досі діставалися тільки Амалії.
– Один раз була й мені! – зауважив чоловік.
– А тепер кому? – промовила Амалія.
– Уявіть собі, усім трьом!
– А приносити і розпивати на кораблику не можна! – пригрозила йому пальцем Женька.
– А це зовсім і не алкоголь!
Віктор дістав із внутрішньої кишені вітрівки довгий конверт.
– Ого! Конверт із хабарем?! – округлила очі Женька. – Нам заплатили за участь у рекламній кампанії кав’ярні?!
– Ех, мало в тобі романтики, доню! Гроші – то таке: ф’ють – і нема. А це – пам’ять!
Усі заінтриговано стежили за рухами Віктора, який відкрив конверт і дістав звідти три довгі шматочки тканини, вкриті орнаментом, вишитим дрібним хрестиком.
– Це закладки для книжок. Хендмейд!
– Нічого собі! – ахнула Женька.
– Яка краса, – обережно взяла на долоню вишиванку Амалія. – То від кого ж це?
– Від вашої шанувальниці. Але вже без вина! Вино обіцяли іншим разом! – Віктор досі тримав інтригу.
Але за п’ять хвилин історія прояснилася.
Виявляється, він навідався сьогодні до кав’ярні вже без темних окулярів, чим немало вразив дівчат-книжниць, і попросився зайти до керівництва. Ошелешена Оксана провела його до кабінету директорки. Несподівано молода жінка виглядала дещо розгубленою і від Вікторового візиту, і від того, що «сліпий прозрів». Вона запросила його сісти й вислухала компліменти собі, акції та зізнання, що затятий Читач є направду не колишнім військовим, а журналістом, більше за те, письменником і хоче написати велику статтю про акцію «Живі книги».
Директорка спершу знітилася, але нічого не мала проти й почала розповідати, як виникла ідея акції.
Аж раптом Віктор відкрив рота від несподіванки – він побачив на підвіконні цього невеличкого кабінету пластикову пляшечку, наполовину наповнену темною рідиною і з написом на білій етикетці «Вино з ожини».