Йому аж перехопило подих, а жінка прослідкувала його погляд, і щоки її запалали.
Ще десять хвилин розмови, і Віктор чимало знав про таємничу виноробку. Нею виявилася рідна сестра директорки, яка живе в Прикарпатті й має таке несподіване для жінки хобі – ворожити над створенням неординарних вин.
– Вона пригощає ними хороших людей. А ще вигадує чудесні історії й шле їх мені по Інтернету. Я з нею радилася про акцію, розповідала, як розвиваються події. А тут раптом пані письменниця. А ще ви… От я і подумала… Пробачте, якщо посміла втрутитися в особисте, – розгублено говорила жінка. – Я ж хотіла як краще. Думала, може, знадобляться її історії для якогось роману. І взагалі…
– Он воно що! – просяяв Віктор. – Та це ж цікавезно! Не переймайтеся, мушу вам тільки дякувати за таку небайдужість, а не сварити! З мене ще й вино вам обом! Чи коньяк? Хотілось би познайомитися з вашою сестрою особисто й послухати історії з перших вуст!
– На жаль, це неможливо, – зітхнула директорка й кинула погляд на недопиту пляшечку. – Моя сестра… німа. Вона не розмовляє… Після пережитого стресу їй відібрало мову. Але ми вже звикли. На щастя, є мобільні телефони, есемески, Інтернет… Але ми, звісно, не втрачаємо надії…
– Ось така вам історія, дівчата! А на прощання вона подарувала нам, найзатятішим Читачам, закладки від сестри – душевна робота!
– Нічого собі, ну й «Живі книги» у вас! Женю, а мені, значить, про це ні слова?! Може, я теж би хотів бути Читачем?! Чи Книгою?! – Ілля обхопив дівчину за плечі й притиснув до себе. – Зззадушу!
Женька розреготалася й замість відбиватися, теж обхопила Іллю колом своїх рук і притулилася головою до його грудей. Віктор з Амалією милувалися то цією парою, то вечірнім Дніпром, і обоє розуміли, що таки не марно Доля привела їх до тієї кав’ярні.
Амалія підвела погляд до неба й подумки прошепотіла: «Дякую!»
Післямова
Історія про «Живі книги», задум якої несподівано впав на мене і взяв у творчий полон, не була б написана такою, якою вона є, якби не щирість і відкритість багатьох людей, що поділилися зі мною своїми власними історіями. Я твердо переконана, що Книг у світі набагато більше, ніж людей на Землі, і переважна більшість із них – не написані. Адже кожна людина – то роман, сага або збірка оповідань, які чекають на свого небайдужого Читача.
На жаль, не всі мої задуми ввійшли в книгу, яку ви тримаєте в руках, бо тема Живих Книг безмежна.
Висловлюю свою вдячність Галині Максимів, Голді Виноградській, Christine Brun-Yaba, Наталії Булах, Людмилі Кобичевій, Христині Катракіс, Ірині Бібовій і Володимиру Козюку за подаровані фрагменти їхнього життя. Дякую також іншим небайдужим людям, які вплинули на появу роману бодай тим, що з нетерпінням чекали на його народження.