Раптом далеко попереду, на обрії, з’явилось темно-червоне з прозеленню полум’я. «Пожежа», – спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило «сонце».
Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні килими.
Невдовзі я опинився біля підніжжя вузького піка, що вражав правильністю геометричних форм.
Килими зупинились. Потім хвилин з десять (а може й довше – у мене пропало відчуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверхні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим ковзнув усередину. Через деякий час він знову з’явився і засяяв всіма кольорами веселки. Здавалось, він виголошував мовчазну промову, а решта уважно слухала його…»
4
Задихаючись од швидкого бігу, Микола заглиблювався в зарості. Кір не одставав від нього ні на крок. Відчувши, що вибивається із сил, штурман подав команду, і Кір обережно підхопив його могутніми щупальцями. Тепер вони рухались значно швидше.
– Тримай курс до капітана, – повторював Микола, гарячково міркуючи, що робити далі. Променевий пістолет він залишив на «Сніжинці», – забув спохвату, – і тепер уся надія на щупальця Кіра та на його невеликий променемет, схований під панциром.
– Капітан іде нам назустріч, – повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. – Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…
– Ну, ну? – квапив Микола.
– Капітана наздоганяє рухлива поверхня…
– Що ж то таке? – нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не відповідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.