Ходити до школи мені подобалося, але не довго. Навчатися я любив, а ось ходити до школи, виявляється, не дуже. Мене руйнувала радянська система освіти, ця рутина, це зубріння, тягучі й в’язкі, мов смола, уроки. Я любив фізкультуру, працю й перерви — там була хоч якась свобода. Математику не скажу, що любив. Як на мене, це дещо ненормально — любити математику, це ніби з дитинства мріяти працювати касиром. Просто вона легко давалася мені, і я розв’язував усі контрольні за півуроку. Російська мова — вкрай нудний предмет, а от літературу, як і історію, я просто обожнював — там було дуже цікаво й теж трохи вільніше, ніж на інших уроках. Учителі російської мови й літератури завжди зачитували мої твори вголос, стоячи посеред класу. Це мало кому подобалося, в тому числі й мені самому.
У піонерській організації за кілька років я зробив запаморочливу кар’єру від старости класу до горніста — дуже швидко стало зрозуміло, що я жодним чином не пориваюся до суспільно-політичного життя, до того ж на горні в класі ніхто грати не вмів, а в мене принаймні виходило краще за інших… І я до самісінького кінця піонерії трубив одну простеньку мелодію на всіх урочистих заходах, внесеннях-винесеннях знамен та інших дурницях, стоячи поряд із барабанщиком, знову ж таки десь збоку.
Сільські вчителі були доволі слабкі як викладачі, зате здебільшого добрі люди — лиха людина працювати в школу не піде. Але це я зараз розумію, що рівень викладання в нас був не дуже, а тоді, з третьої парти, все здавалося наче більш-менш. Та якось у нас рік пропрацювала міська вчителька російської. Їй там чомусь місця не вистачило на той навчальний рік, і вона їздила до нас у село навчати місцевих шибайголів, а серед них і мене. Сидячи в своєму п’ятому класі, я не міг визначити, що вона дуже хороший і сильний учитель, — мені було просто страшенно цікаво на її уроках, і навіть на російській, не кажучи вже про літературу, яка тоді стала моїм улюбленим предметом, і не тільки уроком, а взагалі. Ця вчителька відкрила мені цілий світ. Як саме й чим, я вже не згадаю, та після року її викладання в мені щось змінилося. Вона була справжнім учителем. Та через рік вона поїхала до свого міста, і на її місце прийшла інша, яка до цього навчала малявок, а тепер заочно вступила до інституту й заходилася третирувати вже старші класи. І я вперше почав конфліктувати з викладачем — я був вражений різницею, підходом, новими дурними вимогами за шаблоном. Книжки тепер можна було читати за рекомендованими розділами, а не повністю. Як це — читати книжку окремими розділами, що в ній можна зрозуміти? Чи все це лише задля того, аби правильно відповісти на запитання про книжку, написані в кінці підручника? Мене це дратувало, і я не мовчав. Мені було просто нецікаво, але я у свої тринадцять років не міг нічого аргументовано протиставити, і моє невдоволення виливалося лише в суперечки з новим учителем. Усьому класові було байдуже, цим дівчаткам-відмінницям і хлопчикам-хорошистам, які на четвірки-п’ятірки знали шкільну програму і щось там писали акуратним почерком у своїх акуратних зошитах. Решту, яка жила за принципом «аби лиш не спитали», ці проблеми тим більше не обходили, для них це й не було жодною проблемою. А мене за те, що я постійно ставив незручні запитання, регулярно виганяли з класу, тож половину уроків як літератури, так і історії я проводив у коридорі.
Історія стала моїм другим улюбленим предметом. Сама історичка була набагато інтелігентніша за істеричку з російської, але вона теж не дуже любила, коли з нею постійно вступали в суперечки з принципових для мене запитань, які я ставив з нестриманістю юнацького максималізму й відсутністю щонайменшої толерантності. Тож мене, знов-таки, виганяли в коридор. Із вікна коридору біля кабінету російської було видно парадний вхід, там завжди хтось ходив, і було не дуже нудно. А з історичного коридору, як на долоні, відкривався шкільний стадіон; там часто хтось бігав удалині, і мелькали кольорові спортивні костюми, а на лавах сиділи звільнені від фізкультури, але зобов’язані нудитися на уроках, одягнені в однакові коричневі роби учнів країни рабів.
Однак треба віддати належне обом моїм учителькам: вони не знижували мені оцінок, хоча, думаю, їх досі трусить від мого прізвища.
У дитинстві я товаришував із Мишком. У дитинстві я взагалі з багатьма товаришував, та з Мишком ми ходили в одну групу дитсадка. Втім, весь наш клас у неї ходив, але з ним я товаришував найбільше. Попервах ми навіть сиділи з Мишком за однією партою, але потім дуже швидко з’ясувалося, що він майбутній трієчник і хуліган, і нас швидко розсадили — певно, щоб він мене не зіпсував. Мене посадили з дівчинкою, яка стала хорошисткою з перспективою перейти у відмінниці. Та коли в п’ятому класі її пересадили від мене назад, вона раптово знову стала просто хорошисткою — з перспективою в трієчниці. А зі мною посадили нову дівчинку, з якою нас наступного року приймали першими в піонери, бо вона стала другою за успішністю в класі. Згодом, відчувши щось неладне, класна керівничка і її відсадила від мене геть — і дівчинка ледве закінчила школу на трійки.