Дилетантизм
Останнім часом я все більше схиляюся до думки, що дилетантизм і жлобство є спорідненими поняттями.
Велика проблема сьогодення полягає в тому, що світ завойовують дилетанти. Часто відбувається підміна понять, коли, наприклад, письменницею вважає себе дівчина, що написала книжку «Мої перші 20 коханців» і видала її коштом власного «спонсора». Нерідко натрапляєш у журналі на підпис під фото симпатичної білявки: актриса, модель, тусовщиця. То хто ж вона насправді? Думаю, що точно не актриса і навряд чи фахова модель. На жаль, підміна понять часто почала відбуватися і в моїй професії. Приміром, у провінційних газетах свої огляди виставок молодий сміливий автор підписує скромно: мистецтвознавець. Текст написав хтось у маленькому містечку, де апріорі мистецтвознавців ніколи не було. Незважаючи на всі помилки, стилістичні чи пунктуаційні, людина має якось позначити свій статус, щоб решті було зрозуміло, чому саме він це пише. Логічно, що він мистецтвознавець, бо якби ж цей автор був зоотехніком, то не робив би оглядів мистецьких подій для газети. Можна то все назвати жлобством, проте культурна ситуація в провінції вимагає поблажливого ставлення до себе. Інша річ — те, що відбувається у столиці: в нас нині стало багато мистецтвознавців.
У минулому сторіччі мистецтвознавців в Україні випускав у світ один художній інститут (або Академія образотворчого мистецтва і архітектури — нині) в Києві. Потім азів цього фаху почали вчити в академіях мистецтв у Львові, Харкові та інших містах, навіть в Університеті культури. Рівень підготовки багатьох з новоспечених спеціалістів далеко не найкращий. Я спілкувався з багатьма випускниками кінця 1990-х, початку 2000-х — і часто відчував неякісність їхніх знань. Коли я в когось із нещодавніх студентів питаю, у кого Ви писали диплом, то чую у відповідь, приміром, у Свистуненка. І я ловлю себе на думці, що не знаю, хто ця людина, яка була керівником дипломної роботи у випускника.
У 1990-ті в деяких вишах практикувалося вільне відвідування лекцій, і студент, який 5 років провчився в інституті, прослуховував 10% лекцій від тих, які там читали... Далі казати нема про що, але він хоча б учився в профільному навчальному закладі.
Деякі з моїх молодих так званих «колег» добирають недоотриманий багаж знань у телевізорі чи на facebook’y. Знаєте цей анекдот про те, що людина хоче емігрувати до Америки?
— А де ти там житимеш?
— В Санта-Барбарі.
— А чому?
— Бо я там усіх знаю.
Власне кажучи, телевізійне чи комп’ютерне уявлення про світ — таке ж, як в анекдоті, тобто я знаю про все, що відбувається в світі, бо дивлюся телевізор та дискутую на форумах. Насправді те, що відбувається в «ящиках», не сумісне з тим, що є правдою життя. І ці дві реальності, як дві паралельні лінії в просторі, не перетинаються. На жаль, так само й уявлення про мистецтво, отримані біля моніторів, у більшості випадків, не перетинаються з реаліями справжнього мистецтва.
Лабораторія людини
У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа — зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.
Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати кошти в її існування і розвиток. Якщо в цього художника не з’явиться його антипод, такий собі злісний містер Гайд, то митець просто зав’язне у тій лабораторії і навіть заробити на хліб стане для нього складним завданням. Інша річ, самі пропорції заробітків і творчих пошуків, але ж гроші потрібні попри все. Однак, якщо думати лише про те, як заробити гроші, залишити напризволяще свою лабораторію, то це вже не художник, а комерсант, і творитиме він, так би мовити, якесь комерційне жлобство, далеке від мистецтва. Більшість митців пробує поєднувати і перше, і друге, та це не так просто, як видається на перший погляд.