Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.
Минули роки — і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».
Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.
Диференціація майстрів
Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.
Певною мірою я — сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.
З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника — покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.
Дмитро Кришовський. «Тарас — Адідас», 2013 р.
Олесь Доній
Фото: Алекс Заклецький