Так, суржик — це народна мова. Однак людина повинна покращувати свою культуру мови, з часом мовлення стане грамотнішим.
А мовна політика в країні має бути виваженою, ненав’язливою. Інакше отримаємо зворотний ефект.
У Британії і в Америці, коли я там перебував, говорив, що недостатньо знаю англійську, мене переконали — говорити англійською на тому рівні, на якому я її знаю, хоч з помилками, але розмовляти. Іншого способу вивчити мову — немає. Я вже не кажу про глибинний аспект, що називати суржикізмами, а що ні. Серед слів, які нам здаються питомо українськими, можуть виявитися полонізми, слова, запозичені з іранської, перської або з германських мов. Скажімо, ті поняття, які поширені в сільському господарстві. Хто скаже, що плуг не українське слово? Воно запозичене з германських мов. З іншого боку, рафінований інтелектуал може вжити слово «ок» замість «гаразд», при тому не зовсім зважаючи на те, що це американське слово.
Лесь і Ліна
Останнім часом чи не у кожному публічному виступі поетеси Ліни Костенко, у її романі про самашедшого, а також у статтях її доньки Оксани Пахльовської є випади проти мистецького об’єднання «Остання Барикада». Це несприйняття того, що ми робимо, з’явилося неспроста. Ліна Василівна у 1998 році побувала один-єдиний раз на першому нашому фестивалі «Молода Україна Contra». Тоді головну роль у тій події зіграв Лесь Подерв’янський, з яким я тоді ще не був знайомий, а вмовив його взяти участь у нашій спільній акції мій приятель, журналіст Сашко Кривенко. У залі — аншлаг, все йде за сценарієм, і тут — катастрофа: Подерв’янський відмовляється виходити на сцену. Що робити? Хто мені ще повірить?.. Сашко його ледве вмовив виступити на нашому фестивалі, а тут — перед самим виходом: «Я не буду виступати. Не хочу скандалів». Я за лаштунками стою і не знаю, що діється: «Чому?» — «Там вона.» — «Хто?..» Бачу, що в першому ряду поруч з молодим хлопцем сидить якась жінка. А я ж не знав, як виглядає Ліна Костенко, бо в мене інші моральні авторитети, в обличчя її не бачив до того моменту. Але Кривенко якось його переконав. На той час Лесь теж не виступав перед широким загалом, а тому публіка не знала, що почує і побачить... А прийшов подивитися на наше дійство навіть директор видавництва «Смолоскип», літературознавець Осип Зінкевич, який викреслював у книжках, які готувалися до друку, не те що лайку, а будь-яке сварливе слово, яке йому було не до вподоби. Щоб ви розуміли, Ліна Василівна більше на жодному нашому заході не була. А ми по всій Україні провели понад 200 акцій, фестивалів, великих і маленьких. «Остання Барикада» стала виключно негативним феноменом і для Пахльовської.
У випадку з Подерв’янським маємо унікальний приклад літератури, в якій жлоби стали повноцінними персонажами у мистецькому тексті з драматургією і естетикою. Він — справжній майстер і перший з дослідників жлобства в сучасній українській літературі. Люди розмовляють суржиком і, незважаючи на низький стиль, переконливі і для масового читача, і для доскіпливого критика. Цей автор — один з найбільш відомих, самобутніх і впливових в Україні. Він висміяв і жлобство, і свою націю, причому бездоганно з естетичного погляду, це вищий пілотаж іронічної культури, недаремно в нього багато поціновувачів і за межами нашої країни. І в такого типу літераторів є адепти, епігони, але наслідування завжди виходить гіршим від оригіналу, бо воно вторинне.
Абсурдизм імені Поплавського
Існують інші негативні приклади жлобів у мистецтві й культурі. Поплавський — це також рафіноване жлобство людини-менеджера, який, з одного боку, показує всім успішність свого проекту, а з іншого — робить із цієї, так би мовити, культури взірець, на який повинна орієнтуватися молодь. А та вступає в один з найбільш корумпованих університетів — за гроші, потім про це відверто говорить. І сам Поплавський — співає, хоч голос у нього відсутній. Щоправда, наявність вокалу теж не є критерієм. Те, що ця людина робить на сцені навіть не кітч, бо до цього можна ставитися з більшим позитивом, адже кітч не має ні державних, ні владних функцій і важелів впливу. Поплавський натомість пропагує свою любов до шароварщини, своє бачення культури і використовує владні повноваження. Він не добровільно прищеплює свою культуру: цей гуру й наставник своїм студентам її нав’язує. Між студентами й викладачами існує певний зв’язок, але студенти за статусом нижчі, тому якщо ти вчишся в цьому університеті, то мусиш сповідувати ті цінності, які тобі пропонують. Це абсурдизм. На вечір Подерв’янського ти можеш піти або не піти, бо маєш вибір. В університеті культури імені Поплавського в тебе такого вибору немає. Ти мусиш — це офіційно визнана норма. Сміховинна культура Поплавського — це не бурлеск, балаган чи буфонада, як у Подерв’янського, а таки небезпечне жлобство людини з владними повноваженнями.