Бог
Те, що я закидаю іншим — передусім те, як ти себе презентуєш світові, друже, як твоє життя з боку виглядає.
Займатися собою в моєму розумінні означає аналізувати свій досвід, не просто бездумно проживати його. Я сам останніми роками теж намагаюся над собою працювати і знаходити для цього мотивацію. Починаючи з такого простого побутового рівня — щоранку, готуючи собі чай, я наливаю воду в горнятко так, що вона переливається. І ловлю себе на тому, що відбувається щоразу те саме. Очевидно, якась помилка чи протиріччя. І я з’ясував: ранкові ритуали справді переобтяжені зайвими рухами, це просто абсурд.
Виходить так, що я в свої 50 тільки починаю принаймні раціонально рухатися. І тому, коли говорити про якісь світоглядні чи умоглядні риси, в мене вже немає питань до Бога чи до когось іншого про сенси. Я все знаю. Сам. Бо раптом у якийсь момент зрозумів, що мені нічого вже не страшно.
Якби задзвонив небесний телефон і мені сказали: «Все, пора», я б відповів: «Без питань. З легкістю!». Бо я само реалізувався, де хотів і як хотів, і маю того досить.
А що мене реально останніми роками пре — музика. І я її пишу. Це чиста гра, в процесі якої виникають такі сенси, інші, ніж в літературі.
У мене літературний сегмент мозку засекретився... Тепер, коли я собі думаю, що я письменник український, то розумію, що це така махіна внутрішньої цензури, аж... Настільки сильна, що в ній людина вже навіть не хоче сама собі здавати справу, що вона пише. Ось з чого створений письменник.
Людина-функція
Західне суспільство досить успішно функціонує. Чому? Тому що є людина-функція. Він на робочому місці — теж не більше ніж функція, не має права переносити особисті проблеми туди. Мусить виконувати функцію.
У нас якщо ти спілкуєшся з офіціанткою, то вона прийде до тебе не тільки з меню, а і з критичними днями, з ранковою сваркою з чоловіком, із непомитим волоссям, з діркою в зубі — і ти це все будеш хавати з тією доволі несмачною кавою. Ту каву вона ніяк не може принести просто як каву! Бо найважливіше — вона сама зі своїми траблами, щойно потім — кава, і аж на останньому місці — клієнт. І це майже в кожній сфері.
Мало того, що спілкуючись між собою, люди оперують такими чорними енергіями, аж гратися з ними небезпечніше, ніж з вогнем, бо можна людину просто покалічити, — вони ще навчилися хуярити один одного тим чорним адреналіном і думають, що так треба. І дивляться потім в дзеркало... Ну і як ти виглядаєш у 40 років? А «пачєму»? А тому що так ти жив, блядь, гімняно...
Та якби мені довелося жити в суспільстві людей-функцій, то я звідти втік би. Що я і зробив свого часу. Жив у Польщі і думав, що там залишуся, проте ті всі вонючі «бабушкі» і вагони — то ж моє рідне, і, виявляється, я без того всього жити не можу. Я то ненавиджу, але не можу без цього.
Я не знаю, чи є такий рецепт — зрозуміти, що й чому, — я сам його шукаю. Якби люди могли дозволити собі проживати життя повільно й зосереджено, як я, то, може, вони б прийшли до висновку, що воно вартує того, аби в своєму житті, в голові покопирсатися. А там — дивись — якісь особисті одкровення народяться.
Одкровення — завжди особисті, і передати їх непросто, але собі самому — можна.
Люди просто неба
Верстаю вуличне видання «Просто неба», яке створене, щоб допомагати безпритульним. Коли приїжджаю до Львова, його вулицями ходять ці безхатченки, які продають журнал (половина його вартості — їхній заробіток), і ми завжди вітаємося. Бо ми ставимося один до одного з повагою.
Думав над цим: чому люди стають бомжами? Не тому, що вони гублять документи. Просто тому, що їх веде хвороба й обирає цей спосіб життя, вони зникають із звичних своїх ландшафтів. Розумію, що це психічне відхилення — такий спосіб життя.
Іван Семесюк. «ТОВ "Просвіта"», 2013 р.
Євген Карась
Фото: Максим Білоусов
Євген Карась — галерист, куратор, артменеджер, артексперт, громадський діяч. Народився у м. Києві. Закінчив художню школу і Львівську академію мистецтв. У1995 р. заснував майстерню-галерею «Ательє Карась» на Андріївському узвозі. Керівник Асоціації діячів сучасного мистецтва України, співголова Громадської ради «Андріївський узвіз», радник Міністра культури України (2000—2001), голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (1998—2002), голова громадського комітету «Культура проти вандалізму» (2007), співзасновник кінофестивалю «Відкрита ніч», член Громадської ради при Комітеті з питань культури та духовності ВР України (2003—2005), співзасновник Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Культурний Герой» (2001—2002), засновник і керівник інтернет-порталу «Сучасне мистецтво України».