Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...
Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші — на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного — доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) — засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона — Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.
Олекса Манн. «Nice day», 2012 p.
Олекса Манн
Фото з особистого архіву
Олекса Манн (справжнє ім’я Олекса Жиров-Манжелій) — художник, ілюстратор. Народився 1978 р. у м. Києві. Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Вибрані виставки: «Міжнародний осінній салон» (Палац мистецтв, Львів, 1997), «Срібний квадрат», IV міжнародне бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013). Роботи є у приватних колекціях України Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін.
Жлобство як релігія
Жлобство для мене вже давно є культом з усіма ознаками сучасної релігії.
Як і кожен релігійний культ — це цілісна світоглядна система, певний спосіб світосприйняття. Вона згуртовує людей, які мають спільний погляд на походження світу і природу речей. Прибічники культу також думають, що їхня віра зарадить їм у проблемах колективного виживання — і в природі, і в соціумі. Бо це система зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, які й обумовлюють поведінку жлоба.
Жлобство — пантеон зі своїми богами, культовими спорудами, «духовними авторитетами», ритуалами і таїнствами.
Походження цього культу губиться в глибині віків і однозначно має потенціал до розвитку. Для мене це — абсолютно автентична і багатошарова цікава історія, яку варто вивчати, розробляти як тему в мистецтві.
Як і кожна релігія, жлобство несе в собі певні естетичні й етичні стандарти. Я не впевнений (вже зараз), що жлоб не здатний нічого будувати і створювати, і що його енергія скерована лише на руйнування. Якраз навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі і зруйновані всі пропорції, починаючи з архітектури 30-типоверхових ларків і закінчуючи антикрилом на жигулях.
Це він — творець пивниць із витяжками, щоб не пріли буряки у центрі міст, і надзвичайно цікавих шпаківень, склепаних із вікон тролейбусного заводу, яким знайшлося місце на фасадах будинків історичного значення.
Це він створив жалюгідні майдани, прикрашені позолоченими диспропорційними бабами, зліпленими з його дружин, й офісні центри, облицьовані туалетною плиткою.