Брендоване жлобство
Бренди — це наїбалово, на яке ведуться перш за все дурні дівки. Бо вбираєшся ти не в бренд, а в штани. Ну якщо вона купила сумочку від Луї Віттона за якихось 20 гривень, то в неї з головою все ok, а якщо віддала за неї — 3 000 доларів, то з цією людиною щось не те...
Один американський мільярдер хвалився, мовляв, знаєте, скільки коштує мій годинник? 20 доларів. Це — гонконгська підробка відомого швейцарського бренду. І дядька питають, чого він то купив, а він каже: та виглядає так само, не бачу різниці. Певно, він — розумна людина і вміє рахувати гроші.
Сільська ідилія
Малюю етюд. Літня практика, третій курс, пленер. Село Ступаківка. Чернігівська область. «Каллєґа, дайтє ультрамаріну!» — чую за спиною. Обертаюся — страшний горбун, сільський Річард III. Він виявився художником. Я потім бачив по хатах його картини, їбаністічєской краси художні витвори на клейонці. Валькірії на човнах. Втеча із сералю й таке інше. В селі всі його боялись. Якось сиділи в чайній, бухали з місцевими мужиками. Аж бах! — двері відчинилися, заходить мій горбун. І тут раптова тиша. Горбун каже: «Петро, оцю хуйню, що ти на мене казав... щоб я більше цього не чув. Ти мене пойняв?». Сказав і вийшов нахуй. Я хлопцям кажу: «Чого ви так сците? Ви ж його можете по стіні розмазати». А вони: «Ні, ти не знаєш... У нас в селі в нього — самий здоровий хуй! У нього — сама красива жінка! Та він може всіх наших дружин виїбати! Ми всі його боїмося». Таким чином горбун поєднував у собі талант, силу і красу.
Андрій Єрмоленко. «Святий БМВ», 2011 р.
Олег Покальчук
Фото: Інна Корнелюк
Олег Покальчук — соціальний психолог, політтехнолог. Народився в Луцьку. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному університеті; Московському літінституті; стажувався в Київському інституті літератури; Канадському інституті Українських студій; Інституті соціальної і політичної психології АПНУ. Співзасновник «Меморіалу», «Товариства Лева», Народного Руху. Дипломант «Червоної Рути’89» (авторська пісня). Як літератор дебютував в жанрі наукової фантастики в 80-х, був членом міжнародної літературознавчої асоціації з дослідження жанру фантастики SFRA. Переклав — дві книги Е. Берроуза про пригоди Тарзана (разом з братом Ю. Покальчуком); поезії — з польської, іспанської, литовської мов та ін. Автор наукових статей, методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. До вересня 2006 р. — головний спеціаліст прес-служби Кабінету Міністрів України. Автор книг «Контакт четвертого рівня», «Як правильно сісти в куток/Не думая о медведе», «Тремтячі еліти» та ін.
Жлоби і забужани
Слово «жлоб» почув уперше в дитинстві, в 60-х роках, у Луцьку. Але що воно таке насправді, тоді було невтямки. Якщо хтось із дітей не хотів чогось дати, то йому казали: «Ти шо, жидиш мені?» Означало те саме, що й «жлобитися». «Ти шо, жлобишся?»
«Ти шо, забужан?» — ще один варіант питання до скупої, жадної людини. Забужани — це українські переселенці з-за Бугу, з Польщі, депортовані по війні в рамках сумнозвісної операції «Вісла». Вони були хазяйновитими і працелюбними, але їх вигнали з власних осель, тож цим «нетутешнім» була притаманна заощадливість і скупість.
Усі ці забужани інколи для нас жлобилися і жидили нам. Тобто три поняття за своїм значенням були тотожні і функціонували паралельно, позначаючи людську скупість, ощадливість, економність або й обмеженість. Однак слова «жидиш» і «забужан» з плином часу вийшли із вжитку, вмирали разом із носіями цих термінів. А поняття «жлоб» — лишилося як узагальнювальний носій цього функціоналу.