Мою увагу від екрана відвернуло тихе шелестіння дверей. Я озирнувся й побачив Ріту, закутану в довгий халат. На її свіжому, відпочилому обличчі зовсім не було косметики, а розпущене й ретельно розчесане волосся поблискувало від вологи.
— Доброго ранку, містере Матусевич, — привіталася вона.
— Доброго ранку, міс Аґатіяр, — відповів я. — Ваш батько ще спить.
— Я так і думала. А ви вже зустрічалися з… — Вона зробила виразну паузу.
— Зустрічався. І сказати, що я здивований, — це нічого не сказати.
— А я й досі не можу повірити… Імператор пішов спати?
— Ні, десь годину тому його викликала принцеса. Він обіцяв незабаром повернутися, але щось затримується. А ми так і не закінчили розмову про Рашель. Ви чули її розповідь?
— Так. Рашель розбудили при мені, вона розповіла нам свою історію, а потім нас обох знову відправили спати. Отож я можу допомогти. На чому зупинився імператор?
— На тому, що це була розвідувальна місія, а корабель зветься „Зоря Свободи“. Та потім я й сам дещо з’ясував, переглядаючи диск. — І я розповів їй усе, про що довідався.
— Саме так воно й було, містере Матусевич… До речі, може, станемо називати одне одного на ім’я? Не люблю всі ці церемонності. Згода?
— Звичайно.
— Так от, Стефане, — продовжувала Ріта. — Ти правильно здогадався. У бортовий комп’ютер потрапив вірус, уся команда корабля загинула від тридцятикратного перевантаження, а Рашель урятувалася тільки тому, що автоматично спрацювали ґравікомпенсатори шатла, де вона ховалася.
— Ховалася? — перепитав я.
— Ага. Як висловився пан Шанкар, Рашель — типовий зразок „космічного зайця“. Командиром „Зорі Свободи“ був її батько, Жофрей Леблан. З його секретних файлів вона видобула всі необхідні коди доступу і перед відльотом пробралася на корабель. Каже, що не хотіла знову розлучатися з батьком. За останні п’ять років капітан Леблан був зі своєю родиною лише кілька місяців, а решту часу проводив у тривалих розвідувальних польотах. Коли Рашель довідалася, що він відбуває на чергове завдання й повернеться не раніше ніж за півроку, вона не витримала і вирішила полетіти разом з ним. — Ріта хмикнула. — Хоча я не думаю, що вона вчинила так лише через батька. По-моєму, їй дуже хотілося подорожувати, схоже, така вже в неї авантюрна вдача. А щоб батько не зміг повернути її назад, вона вирішила перечекати в шатлі, аж поки корабель не набере повної швидкості. І це врятувало її.
— Авжеж, — погодився я. — Їй дуже пощастило.
Поки ми розмовляли, зі своєї кімнати вийшов Раджів Шанкар. Вигляд він мав стомлений і хворобливий. Цебто ще хворобливіший, ніж учора.
— Три години намагався заснути, — сказав він, сідаючи на канапу. — Але марно. Я надто схвильований. Останні кілька годин перевернули все моє життя.
— Можу дати вам снодійне, — люб’язно запропонувала Ріта. — Воно зовсім нешкідливе.
— Гарна ідея. Буду вам дуже вдячний, люба. — А коли Ріта пішла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: — Ви вже розмовляли з Падмою? Він збирався дочекатися вас.
Я відповів, що імператора годину тому викликала дочка і що він затримується. Шанкар спохмурнів:
— Це мені не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всім відомо, що він любить поспати.
— Може, це пов’язано з нами? Вірніше, з Рашеллю.
— Навряд. Навіть якщо Чужі офіційно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут імператор? І міністри, і принцеса знають, що політикою він не цікавиться, а говорити з ним про чужинців все одно що звертатися до стінки. Ні, тут щось інше.
Ріта, повернувшись зі спальні, запропонувала Шанкарові дві капсули зі снодійним:
— Ось, випийте, і за чверть години заснете.
Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.
— Пане Шанкар, — озвався я, повертаючись до питання, що найбільше мене цікавило. — Як я розумію, Рашелі вдалося знешкодити вірус і отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетіла до Магаварші? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллію?
— Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирічна дівчинка, хай навіть дуже розумна, хоробра, кмітлива. Вірус Рашель виявила і знешкодила — це не проблема, якщо здогадуватися про його існування. Вона контролювала проґраму автопілота, що доставив „Зорю Свободи“ в наш локальний простір. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху і тим більше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцінила свої сили і спробувала це зробити, то безнадійно загубилася б у космосі.