Шанкар зняв ментошолом і рукавом комбінезона витер спітніле чоло.
— Схоже, все гаразд. На щастя, нас не занесло до чорта на роги. Ми, як і раніше, десь у центральній частині Ґалактики.
— Сумніваюся, — сказав я. — Щось тут не так.
— А саме?
— При такій кількості яскравих зірок дуже мало тьмяних, далеких. Та й он те велике скупчення мені щось нагадує… Щоб я здох! Тепер зрозуміло! — Я наказав комп’ютеру іґнорувати всі об’єкти, яскравіші за третю зоряну величину, а своїм супутникам повідомив: — Ми якраз у чорта на рогах. Дивіться!
Фільтри в прозорій стіні рубки прибрали всі яскраві зірки, і тепер ніщо не заважало нам споглядати захопливе видовище — розпростерту перед нами Ґалактику з чотирма спіральними, закрученими проти годинникової стрілки рукавами. Вона була повернена в наш бік майже перпендикулярно до своєї площини, а її видимий розмір складав близько дев’яноста градусів. Отже, нас розділяла відстань у п’ятнадцять — двадцять тисяч парсеків.
Поруч із собою я почув вражений вигук Ріти. Побачивши Ґалактику, вона миттю підхопилася відкидного стільця попід задньою стіною рубки і підбігла до центрального пульта. Зараз вона стояла біля мого крісла, а її смагляве лице промінилося захватом упереміш зі страхом — їй було лячно перед такою величезною відстанню від дому.
Рашель з Аґатіяром відреаґували на побачене стриманіше, проте й вони були вражені. Професор почасти поділяв і захват, і страх своєї доньки; зате в погляді Рашелі читалося безмежне, нічим не затьмарене зачарування. Вона була донькою вільного, нескореного світу, вона змалку сприймала міжзоряні подорожі як щось природне й доступне для людини, тому її зовсім не лякала безодня космічних відстаней. Вона просто насолоджувалася цим видовищем.
Вкрите густою сіткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцій, але очі його палали вогнем.
— Я завжди мріяв побачити її… усю Ґалактику перед собою. Саме таку — не більшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками… — Він рвучко повернувся до мене. — Браво, капітане! Вітаю ваш вибір каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „сліпий“ стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, і тепер лишилося одне — побачити вільну Магаваршу. А тоді вже можна померти…
— Де ми? — запитала Ріта, заворожено дивлячись крізь оглядову стіну.
— Очевидно, в одному із зоряних кластерів, — відповів їй Аґатіяр. — Це розташовані за межами ґалактичної спіралі щільні скупчення зірок. Вони бувають різні за формою та розмірами. Судячи з усього ми потрапили в досить великий сферичний кластер.
Бортовий комп’ютер якраз закінчив обчислення наших координат і видав на тактичний дисплей інформацію. Всупереч моїм очікуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву — Кластер Келлера, на честь капітана дослідницького корабля, який відкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжні стрибки“ (так на професійному сленґу космольотчиків називалися гіперпереходи другого роду). Це сталося ще сім сторіч тому, проте Кластер Келлера, як і решта зоряних кластерів, не був освоєний. Людям та іншим розумним расам цілком вистачало зірок у самій Ґалактиці і в обох Магелланових хмарах, а такі маленькі острівці, відрізані від зовнішнього світу, нікого особливо не приваблювали.
— Нам знову пощастило! — заявив Шанкар. — Тут є досліджені канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвідав сам Келлер по дорозі сюди й назад, а інші проклали наступні наукові експедиції.
— Користуватися ними небезпечно, — зауважив як завжди обережний Аґатіяр. — Якщо один з чужинських кораблів пішов за нами, то він, опинившись тут і з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад і сповістить своїх.
— Ну то й що? — недбало знизав плечима Шанкар. — Гадаєш, вони відразу кинуться перекривати всі п’ять каналів? Дурниці! По-перше, у них є важливіші справи, ніж посилати флотилії в різні кінці Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть… До речі, капітане, скільки часу ми провели в каналі? За ґалактичним відліком, певна річ.
Я зробив запит комп’ютеру, і той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввів у рівняння ґрафік потужності резонансного ґенератора і видав результат: близько шести з половиною годин.
— Ну от, — підсумував Шанкар. — Сумніваюся, щоб переслідувач, якщо він взагалі є, ішов за нами на такій швидкості. Добре, коли він з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактиці.
24
На вибір подальшого маршруту ми витратили небагато часу і майже відразу зупинилися на каналі, розташованому від нас на відстані всього двох десятків звичайних стрибків — цебто переходів першого роду. Цей канал сполучав Кластер Келлера з іншим зоряним кластером — М28, також неосвоєним, але добре вивченим, оскільки він знаходився майже в площині Ґалактики. У кластері М28 було більше двохсот досліджених каналів другого роду, і один з них, ніби спеціально створений для наших цілей, вів у середину Рукава Персея до безіменної зорі, що мала лише довжелезний каталожний номер. А там, усього за два звичайні стрибки, біля такої ж безіменної зірки знаходився досліджений канал до Зорі Дашкова, 175-ї Центавра.