— Тепер ясно, — кивнув я. — Правда, можна заблокувати дром-зони всіх найближчих зірок… Хоча ні, їх забагато. Це буде марнотратством.
— А до того ж небезпечним марнотратством. Як я розумію, ретельно вивчивши структуру заблокованої дром-зони, можна розгадати механізм дії цього блокування.
Ми вже проминули Круглу площу і тепер прямували до Тріумфальної арки, що бовваніла ген попереду. Над нами кружляв флаєр нещодавно відновленої і ще нечисленної Федеральної Поліції Землі.
— Отже, — промовив я, — Магаваршу від початку вважали своєрідним донором, джерелом людських ресурсів для інших планет?
— Саме так, капітане. Це не дуже приємно, але з цим треба змиритися. Протягом одного чи двох років усе населення Магаварші буде евакуйоване, після чого флот Терри-Ґаллії розблокує дром-зону й залишить систему. Ну, зрозуміло, ми заберемо із собою все, що тільки зможемо забрати. А що залишиться… те вже належатиме нашим нащадкам. Рано чи пізно людство відновить свою колишню могутність і повернеться на всі планети, яке воно мусило покинути.
— Ми переселимося на Землю?
— Не всі. У відродженні Землі мають взяти участь усі людські планети — певна річ, кожна в міру своїх можливостей. А у зв’язку з загибеллю Країни Хань основне навантаження припаде на Магаваршу та Терру-Ґаллію. Точні квоти будуть предметом обговорення на Асамблеї. Гадаю, наша складатиме близько мільярда, а ґаллійців, як ви й припускали, від чотирьохсот до п’ятисот мільйонів. Інші наші співвітчизники будуть розподілені по інших планетах. Однак усі триста п’ятдесят мільйонів мешканців Полуденних, це вже точно вирішено, переселяться на Землю, в Північну Америку, де, власне, знаходяться їхні історичні корені. Отож можете вважати, що ваше бажання стати громадянином Землі задоволене.
— Ну а ви?
Падма скоса глянув на мене:
— Кого ви маєте на увазі: мене особисто чи всю імператорську родину?
— А хіба є якась різниця?
— Є, і дуже істотна. Вся моя рідня перебереться на Землю, а Саті стане конституційним монархом Королівства Індія. Я ж залишуся на Магаварші.
— Як так?
Імператор зупинився, повернувся до мене й пильно подивився мені в очі.
— Бо в мене немає іншого виходу, капітане Матусевич. Особисто я, хоч як би не було мені боляче розставатися з рідною планетою, все-таки волів би оселитися на Землі. На жаль, це неможливо. На Магаварші знайдеться чимало старих, які не захочуть нікуди їхати, а силувати їх ніхто не стане. Гадаю, таких буде до ста тисяч. Від голоду вони не помруть: залишкових ресурсів економіки п’ятимільярдної планети вистачить, щоб прогодувати сотню тисяч людей протягом кількох десятиліть. Але я не зможу кинути їх напризволяще. Я їхній імператор і мушу зоставатися з ними до кінця. Як капітан останнім залишає свій корабель, так і я маю стати останньою людиною, що залишить Магаваршу.
— А якщо нападуть Чужі?
— Все залежатиме від них. Якщо не чіпатимуть нас, ми змиримося з їх присутністю. Якщо полізуть до нас, будемо воювати… поки не поляже останній старий. Майбутнє покаже.
У цей момент крім поліцейського флаєра над нами з’явився ще один — з емблемою Корпусу космічної піхоти. Зробивши коло, він приземлився прямо посередині авеню, метрів за двадцять від нас. Його дверцята тієї ж миті розчахнулися, і з кабіни вистрибнула тендітна дівоча постать з розтріпаним білявим волоссям.
— Рашель! — радісно вигукнув я.
Дівчинка бігцем кинулася до мене. Я квапливо рушив їй назустріч, а за спиною почув слова імператора:
— Здається, я тут уже зайвий.
Зустрівшись з Рашеллю, я підхопив її, легку як пір’їнку, на руки.
— Привіт, люба!
— Здрастуйте, дядечку Стефане, — відповіла вона, поцілувавши мене в щоку. — Я так за вами скучила!
— Я теж скучив за тобою. Коли ти повернулася?
— Оце щойно з корабля. Я попросила дядька Клода не попереджати вас. Хотіла зробити вам сюрприз.
— Чудовий сюрприз, Рашель!
Я поставив її на землю й озирнувся, щоб вибачитися перед імператором за свою поведінку. Але було пізно: Падма вже сідав у поліцейський флаєр, що всю дорогу супроводжував нас. Привітно помахавши нам рукою, він зачинив дверцята, машина знялася в повітря й полетіла назад до Елізейського палацу.
Тим часом з флаєра, на якому прибула Рашель, вийшла висока світловолоса жінка й несміливо підійшла до нас. Коли вона наблизилась, я упізнав її по тій фотоґрафії, яку бачив у капітанській каюті „Зорі Свободи“. Жінка дивилася на мене широко розплющеними синіми очима, а на її гарному обличчі, такому схожому на личко Рашелі, застиг безмірний подив упереміш з переляком, ніби вона побачила воскреслого небіжчика. Власне, певною мірою так воно й було…