Жнець

Ніл Шустерман ЖНЕЦЬ Вигин коси. Книга 1

Присвячується Ользі (Людовіці) Нодтведт, далекій прихильниці й подрузі

ЧАСТИНА ПЕРША МАНТІЯ І ПЕРСТЕНЬ

За законом ми зобов’язані документувати вбитих нами невинних.

Я вважаю їх саме невинними. Навіть грішників. Кожен має свої гріхи, і кожен усе одно зберігає в собі згадку дитячої невинності, неважливо, скількома пластами життя вона обгорнута. Людство є невинним, людство є гріховним, і обидва стани беззаперечно правдиві.

Закон зобов’язує нас вести записи.

Усе починається з періоду навчання — але офіційно ми не називаємо це «вбивством». Така назва не є соціально чи морально коректною. Одвічна назва цього процесу була і є «збирання», вона виникла від того, як за стародавніх часів голота ходила слідом за фермерами, підбираючи незібрані стебла з зерном. Це була найперша форма милосердя. Робота женця є тим самим. І тільки-но дитина стає здатною це засвоїти, їй розповідають, що женці виконують ключову справу для суспільства. Наша робота найбільше нагадує в сучасному суспільстві священну місію.

Можливо, саме тому ми за законом зобов’язані вести записи. Загальнодоступний щоденник, у якому лишаємо свідчення для тих, хто ніколи не помре, і тих, хто ще не народився, розповідаючи, чому ми, люди, робимо те, що робимо. Нам доручено записувати не лише свої дії, а й почуття, оскільки всі мають знати, що ми маємо почуття. Докори сумління. Каяття. Скорботу, яку просто неможливо стерпіти. Бо якби ми не відчували цього, то були б справжніми монстрами.

Зі щоденника збирання в. ж. Кюрі

1 І сонце не затьмарилось

Жнець з’явився по обіді, одного холодного листопадового дня. Сітра сиділа за обіднім столом, намагаючись розв’язати одну по-справжньому складну задачу з алгебри, переставляючи змінні, не в змозі знайти Х або Y, аж тут у її життєвому рівнянні з’явилася набагато більш згубна змінна.

В оселю родини Терранова часто навідувалися гості, тож коли у двері подзвонили, ніхто не відчув лиха — і сонце не затьмарилось, і взагалі ніщо не віщувало появи смерті в них на порозі. Можливо, всесвіт мав дати якесь попередження, але, за великим рахунком, женці — особи не більш надприродні, аніж, скажімо, збирачі податків. Вони з’являються, роблять свою неприємну справу та зникають.

Двері відчинила мама. Сітра не бачила гостя, бо спочатку його не було видно за відчиненими дверима. Та вона побачила, як мама раптом завмерла, наче всередині неї затверділи вени. Здавалося, якщо вона похилиться вперед, то впаде додолу й розлетиться на друзки.

— Можу я ввійти, пані Терранова?

Гостя виказав його голос. Дзвінкий та невідворотний, наче похмурий звук залізного дзвона, упевнений, що його почують усі, кому варто. Сітра знала, що це жнець, перш ніж його побачила. «Господи Боже! У наш дім прийшов жнець».

— Так, так, звісно, заходьте.

Сітрина мама відступила вбік, дозволяючи йому зайти — наче вона гостя, а не навпаки.

Він переступив поріг і, ступаючи на паркет у своєму схожому на капці взутті, не створив жодного звуку. Його багатошарову мантію пошили з гладенького полотна кольору слонової кістки, і хоча одежа закінчувалась аж коло землі, на ній не було навіть плямки від бруду. Сітра знала, що жнець може обрати мантію будь-якого кольору, крім чорного, бо цей колір вважається недоречним для їхньої роботи. Чорний — це відсутність світла, а женці — протилежність цього. Вони ясні та просвітлені і вважаються найкращими представниками людства — саме тому їх обирають для цієї роботи.

Мантії в деяких женців яскравих кольорів, а в деяких — приглушених. Вони нагадують розкішні хвилясті одежі янголів Ренесансу: водночас важкі й легші за повітря. Та, незважаючи на тканину чи колір, женців просто помітити завдяки незвичному крою їхніх мантій, а тому просто їх уникати — а уникнути їх бажає багато людей. І так само багатьох до них тягне.

Особу женця часто можна визначити за кольором мантії. Цей жнець носив мантію приємного кольору слонової кістки, і відтінок був достатньо далеким від білого, щоб не сліпити очей. Але все це не змінювало того, ким і чим він був.

Коли він зняв каптур, то відкрились охайно зачесане сиве волосся, обличчя з похмурим виразом та рум’яними від прохолоди щоками й очі темного кольору, що самі по собі видавалися майже зброєю. Сітра підвелася на ноги. Не через повагу, а через страх. Шок. Вона намагалася не впасти в істерику. Намагалася втриматися на ногах. Та коліна почали зрадливо тремтіти, тож, напруживши м’язи, вона надала більшої стійкості ногам. Хоч би чому сюди прийшов жнець, він не побачить її падіння.