— То хто, на твою думку, запросив нас сюди? — щойно ввімкнули світло на антракт, поцікавилася Сітра.
Рован теж гадки не мав, тому для створення спільної теорії вони розповідали про себе. Їх не об’єднувало ніщо, крім віку. Вона жила в центрі, а він у передмісті. У неї була невелика родина, а в нього — численна, і професії батьків сильно різнились.
— А який у тебе генетичний індекс? — запитав він — це було досить особисте питання, та, можливо, цей факт міг якось допомогти.
— 22-37-12-14-15.
Він усміхнувся.
— Тридцять сім відсотків африканського походження. Круто! Це досить високий відсоток!
— Дякую.
Він розповів, що його код 33-13-12-22-20. Вона думала запитати його, чи знає хлопець про підіндекс своєї складової «іншого», бо двадцять відсотків — також досить багато; але якщо він цього не знає, то питання його присоромить.
— У нас обох 12 відсотків паназійського походження, — зауважив він. — Може, це воно?
Але він хапався за соломинки — це був просто збіг.
Відповідь з’явилась у ложі позаду них перед закінченням антракту.
— Приємно бачити, що ви знайомитесь.
І хоча після зустрічі минуло вже кілька місяців, Сітра одразу його впізнала. Високоповажного женця Фарадея було складно так швидко забути.
— Ви? — Рован говорив так уїдливо, що він, безсумнівно, також зустрічався з женцем.
— Я б з’явився раніше, але мав… інші справи.
Він не уточнив, і Сітра була рада. Та сама його присутність точно не свідчила про щось хороше.
— Ви запросили нас сюди, щоб зібрати.
То було не питання, а констатація факту, бо Сітра була в цьому впевнена, — але озвався Рован:
— Не думаю, що річ у цьому.
Жнець Фарадей не намагався вкоротити їм життя. Натомість він узяв вільний стілець і всівся поруч з ними.
— Цю ложу мені подарувала директорка театру. Людям завжди здається, наче підношення женцям допоможуть їм уникнути збирання. Я й не мав наміру її збирати, але тепер вона гадає, що подарунок відіграв у цьому роль.
— Люди вірять у те, у що хочуть, — сказав Рован з такою переконаністю, що Сітра зрозуміла: для нього це перевірена істина.
Фарадей показав на сцену.
— Сьогодні ми є свідками вистави про людське безглуздя і трагедію, — мовив він. — А завтра ми їх переживемо.
Не встиг він пояснити сказане, як підняли завісу для другого акту.
Останні два місяці Рован був шкільним парією — вигнанцем найвищого ступеня. І хоча такі ситуації з часом зазвичай втрачали свою актуальність і згасали, історія зі збиранням Коля Вітлока такою не стала. Кожна футбольна гра була наче чимала доза солі, котру втирали в спільну рану, — а оскільки всі ігри були програшними, то це лише подвоювало біль. Рован ніколи раніше не був особливо популярним, але тепер його регулярно заганяли в кут і лупцювали. Його цурались, і навіть найближчі друзі всіляко уникали хлопця. Навіть Тайґер.
— Винний, бо з цим асоціюєшся, друже, — пояснив Тайґер. — Я відчуваю твій біль, але не хочу в ньому жити.
— Це якась нещаслива ситуація, — сказав Ровану директор, коли той під час обідньої перерви прийшов до медпункту, щоб загоїти кілька нових синців. — Вам варто подумати про зміну школи.
Одного дня Рован не витримав тиску. Він виліз на стіл у їдальні та розповів усім брехню, яку вони хотіли почути.
— Той жнець — мій дядько, — проголосив він. — Це я сказав йому зібрати Коля Вітлока.
Вони, звісно ж, повірили кожному його слову. Діти почали освистувати його та жбурляти їжу, аж доки він не сказав:
— Хочу, щоб ви знали: мій дядько повернеться, і він попросив мене обрати наступну жертву.
Раптом їжа в нього вже не летіла, ніхто більше не зиркав, навіть побиття чудесним чином зупинилися. Порожнечу заповнила… ну… порожнеча. Більше ніхто не дивися йому в очі. Навіть учителі (а кілька почали ставити відмінно, коли його роботи тягнули хіба на добре чи задовільно). Він став почуватися привидом у власному житті, існуючи у вимушеній сліпій зоні світу.
Удома все було гаразд. Вітчим узагалі не втручався в його справи, а в мами було стільки інших справ, аж вона була надто заклопотана, щоб особливо звертати увагу на його труднощі. Вони знали про події в школі, про теперішній стан теж, але ігнорували це в такій практичній манері, як часто роблять батьки: вдають, що це не проблема, якщо не здатні її розв’язати.
— Я хочу перевестися до іншої школи, — нарешті дослухавшись до поради директора, повідомив маму Рован, а вона відповіла до болю нейтрально:
— Роби так, як вважаєш за краще.
Він був майже впевнений, що якби сказав їй про своє рішення піти з суспільства та приєднатися до тонального культу, вона б сказала: «Роби так, як вважаєш за краще».