— Співвідношення росту населення і можливості Шторму забезпечити потреби людства вимагає збирання відповідної щорічної кількості людей, — пояснив їм він. — Для цього нам потрібно буде більше женців.
Тоді з однієї з багатьох кишень у своїй мантії він дістав перстень женця, точнісінько такий, як його власний. Проміння світла в кімнаті падало на перстень, відбивалося від нього, заломлювалось, але ніколи не вгиналось у центр його темної серцевини.
— Тричі на рік відбувається велика асамблея женців під назвою конклав. Там обговорюються питання збирання, і потрібно більше женців у нашому регіоні.
Тепер Сітра, здавалося, скулилася на своєму стільці. До неї дійшло. Хоча Рован саме це й підозрював, але, побачивши перстень, він теж трохи скулився.
— Камені в перснях женців створили перші з нас ще на початку Ери безсмертя, — розповів Фарадей, — коли в суспільстві почали вважати, що природну смерть має замінити неприродна. Було створено набагато більше каменів, ніж тоді було потрібно, бо засновники Цитаделі женців були достатньо мудрі, щоб передбачити майбутню потребу в них. Коли має з’явитися новий жнець, то камінь прилаштовують у золоту оправу та дарують обраному кандидатові.
Він почав крутити перстень у руці, міркуючи, а проміння світла відбивалося від прикраси, танцювало навколо. Потім він поглянув їм обом у вічі — спочатку Сітрі, а потім Рованові.
— Я щойно повернувся з Зимового конклаву й отримав цей перстень, щоб обрати собі учня.
Сітра одразу відступила.
— Це може бути Рован. Мене таке не цікавить.
Рован обернувся до неї, шкодуючи, що це сказав не він.
— Чого ти думаєш, наче я цього хочу?
— Я обрав вас обох! — підвищив тон Фарадей. — Ви обоє вивчите це ремесло. Але лише один зрештою отримає перстень. Другий зможе повернутися додому, до свого життя.
— Навіщо нам змагатися за те, чого жоден з нас не хоче? — хотіла знати Сітра.
— У цьому полягає парадокс професії, — мовив Фарадей. — Ті, хто жадає цієї роботи, її не отримають… а ті, які найбільше відмовляються вбивати, якраз і повинні стати женцями.
Він заховав перстень, і Рован видихнув, навіть не усвідомлюючи, що затамував подих.
— Ви обоє створені з найкращого морального матеріалу, — сказав їм Фарадей, — і я вважаю, що завдяки вашій високій моралі ви приймете пропозицію стати моїми учнями — не тому, що я вас змушую, а тому, що ви самі зробите цей вибір.
А тоді він пішов не заплативши, бо женцю ніколи не приносили і не принесуть жодного рахунку.
Оце нахабство! Гадати, що він зможе справити на них враження атмосферою культури, а потім уплутати у свій хворий планчик! Сітра ніколи і нізащо не змарнує свого життя на те, щоб почати забирати життя людські.
Вона розповіла про все батькам, коли ті повернулися ввечері додому. Отримавши таку жахливу пропозицію, Сітра плакала в татових обіймах. Аж тут мама спитала те, чого дівчина й не очікувала.
— А ти погодишся?
Лише саме питання викликало в Сітри набагато більше шоку, ніж запропонований їй того ранку перстень.
— Що?!
— Я знаю, це складний вибір, — озвався тато. — Ми в будь-якому разі тебе підтримаємо.
Тієї миті вона поглянула на них так, наче ніколи насправді не бачила. Невже батьки так погано її знають, що здатні подумати, ніби вона прийме пропозицію стати ученицею женця? Вона не знала навіть, що відповісти.
— А ви… цього хочете?
Вона з жахом чекала на відповідь.
— Люба, ми хочемо того самого, чого й ти, — сказала мама. — Але поглянь на це в перспективі: жнець абсолютно всім забезпечений. Усі твої потреби та бажання будуть виконані, й тобі ніколи не доведеться боятися збирання.
А потім Сітра дещо усвідомила.
— І вам теж не доведеться хвилюватися через збирання… Допоки жнець живе, його родина має імунітет перед збиранням.
Тато захитав головою.
— Наш імунітет не має до цього стосунку.
І вона зрозуміла, що він каже правду.
— Ви хвилюєтеся не за себе… а за Бена… — мовила Сітра.
На це вони не мали відповіді. Спогад про несподіваний прихід женця Фарадея й досі переслідував їх темним привидом. Вони тоді не знали причини його появи. Він запросто міг прийти зібрати Сітру чи Бена. Але якщо Сітра стане жницею, їм більше ніколи не доведеться боятися такого неочікуваного гостя.
— Ви хочете, щоб я все життя вбивала людей?
Мама відвела погляд.
— Сітро, прошу, це не вбивство, а збирання. Це важливо. Це необхідність. І це, звісно ж, нікому не до вподоби, але всі погоджуються, що це має відбуватись і хтось має це робити. Чому ж не ти?