Йому було цікаво, чи поладнали б вони з Сітрою, якби вона ходила в його школу? Вони б, напевне, навіть не були знайомі. Вона досить активна дівчина, а Рован уникав будь-якої шкільної активності. Кола їхнього спілкування були настільки далекі, як Юпітер і Марс на нічному небі. Одначе тепер вони потрапили у взаємодію. Не зовсім друзі — перш ніж розпочати це спільне навчання, вони не мали можливості розвинути дружні стосунки. Вони напарники, вони суперники — і Рованові ставало дедалі складніше зрозуміти свої почуття до неї. Він лише знав, що йому до вподоби спостерігати, як вона пише.
Жнець Фарадей вів сувору політику: не спілкуватися з рідними. «Під час навчання це небажано». Сітрі було важко дотримуватися цього правила. Вона сумувала за батьками, а ще більше — за братом Беном, і це її дивувало, бо вдома вона ніколи не мала особливого терпіння до нього.
А Рован досить легко переживав розлуку з батьками.
— Вони набагато більше будуть раді своєму імунітету, ніж тому, що я буду з ними, — розповів він Сітрі.
— Та невже? — відреагувала Сітра. — То я маю тебе пожаліти?
— Зовсім ні. Можеш позаздрити. Так мені простіше облишити своє старе життя.
Та одного разу жнець Фарадей таки порушив своє правило. Десь після першого місяця навчання він дозволив Сітрі відвідати весілля її тітки. І хоча всі присутні були в сукнях та смокінгах, жнець Фарадей не дозволив Сітрі одягтися так само: «Щоб ти не почувалася частиною того світу». Це подіяло. Вона почувалася сторонньою, ходячи в повсякденному одязі серед усіх тих розкошів, а учнівська пов’язка на руці все лише погіршувала. Можливо, тому Фарадей і дозволив їй піти — щоб різниця між її минулим і теперішнім стала цілковито чіткою.
— І як воно? — поцікавилась у неї кузина Аманда. — Збирання і все інше. Це огидно?
— Ми не можемо про це говорити, — сказала їй Сітра.
Вона збрехала, але лише тому, що зовсім не хотіла обговорювати збирання, наче якусь шкільну плітку. Однак їй варто було підтримувати розмову, бо Аманда була однією з небагатьох присутніх, хто з нею розмовляв. Багато хто скоса на неї зиркав, і люди говорили про неї, коли гадали, що вона не дивиться, — але майже всі сахалися, наче дівчина підхопила болячку з Ери смертності. Можливо, якби вона вже отримала перстень, то, сподіваючись на імунітет, вони б намагалися підлещуватись, але в статусі учня вона всіх лише лякала.
Брат був більш ніж стриманий, і навіть з мамою було ніяково розмовляти. Вона питала стандартні речі, як-от: «Ти там нормально харчуєшся?», «Ти достатньо спиш?»
— Я так розумію, з тобою живе хлопець, — мовив тато.
— У нього власна кімната, і він узагалі мною не зацікавлений, — відповіла йому вона, і було досить соромно це визнати.
Сітра висиділа весільну церемонію, але, не в змозі більше це терпіти, перед початком банкету відкланялась і, скориставшись публікаром, повернулася до будинку женця Фарадея.
— А ти рано повернулася, — побачивши її, зауважив жнець Фарадей. Він удавав подив, проте заздалегідь поставив її столовий прибор для вечері.
8
Питання вибору
Женці мають захоплюватися смертю, однак деякі речі є вищими навіть за наше сприйняття.
Жінка, яку мені довелося сьогодні збирати, поставила надзвичайно дивне питання:
— А куди я тепер потраплю?
— Ну, ваші спогади та прижиттєві записи вже збережені в Штормі, тож вони не будуть втрачені. Ваше тіло повернеться в землю у спосіб, обраний вашими найближчими родичами.
— Це мені відомо. Але власне я?
Це питання мене збентежило.
— Можу повторити, що склад ваших спогадів існуватиме в Штормі. Ваші рідні матимуть змогу з ним спілкуватися, а склад зможе відповідати.
— Так, — трохи збуджено перепитала вона, — але власне я?
Після цього мені довелося її зібрати. І лише після її смерті мені вдалося відповісти:
— Не знаю.
— Сьогодні я здійсню збирання сам, — одного лютневого дня на другому місяці навчання сказав Сітрі й Ровану жнець Фарадей. — А доки мене не буде, кожен з вас матиме своє завдання.