За столом усім було ніяково — переважно панувала тиша, яку інколи переривали несподівані коментарі женця: «У вас чудова оселя». «Який смачний лимонад!» «Це може бути найсмачніша зіті в усій Мідмериці!» Хоча він говорив лише компліменти, його голос відлунював сейсмічним поштовхом у хребті кожного присутнього.
— Я вас раніше не бачив у цьому районі, — нарешті заговорив тато.
— Та ви й не мали, — відповів він. — Я не є публічною особою, як деякі женці. Є женці, які полюбляють перебувати в центрі уваги, але для справді хорошого виконання цієї роботи потрібна певна анонімність.
— Невже? — Сітра наїжачилася на саму цю думку. — То існує хороший спосіб збирання?
— Ну, — відповів він, — без сумніву, існують погані способи, — і більше нічого не додав. Просто їв свою зіті.
А знов озвався, коли вечеря добігала кінця. Жнець сказав:
— Розкажіть мені про себе.
Це не було запитання чи прохання. Сприйняти це можна було лише як вимогу. Сітра не мала певності, чи було це частиною його невеликого танцю смерті, чи він справді хотів знати. Він знав їхні імена, ще не зайшовши до квартири, тож, напевно, був у курсі всіх деталей, які вони могли йому розповісти. То навіщо питати?
— Я дослідник історії, — повідомив тато.
— А я інженер із синтезування їжі, — мовила мама.
Жнець звів брови.
— І при цьому ви приготували все це з нуля.
Вона поклала виделку.
— Усе з синтезованих інгредієнтів.
— Так, але якщо ми можемо будь-що синтезувати, — зауважив він, — то навіщо нам і досі потрібні інженери з синтезування їжі?
Мама побіліла в Сітри на очах. А тато почав захищати існування своєї дружини.
— Завжди є можливість для покращення.
— Так, і татова робота теж важлива! — приєднався Бен.
— Що, історичні дослідження? — жнець махнув виделкою, наче відганяючи таку думку. — Минуле ніколи не змінюється — а наскільки я бачу, і майбутнє також.
Поки її батьки та брат через його коментарі розгубились і стривожилися, Сітра зрозуміла, до чого він веде. Розвиток цивілізації завершився. Усі це знали. У людства не було вже нічого нового для вивчення. Залишилося розгадати саме наше існування. А це означало, що вже не існує якоїсь однієї людини, важливішої за іншу. Насправді, за великим рахунком, усі однаково непотрібні. Саме це він мав на увазі, й це розлютило Сітру, бо вона знала, що в якомусь розумінні він має рацію.
Сітра була відома своїм запалом. Той виявлявся раніше, ніж вона могла щось обдумати, і зникав, лише коли вже було заподіяно шкоду. Сьогоднішній вечір не став винятком.
— Навіщо ви це робите? Якщо прийшли сюди зібрати одного з нас, то просто зробіть це, і годі з нас знущатися!
Мама роззявила рота, а тато відсунув свій стілець назад, наче готуючись підвестись і власноруч вивести її з кімнати.
— Сітро, що ти робиш! — тепер мама говорила тремтливим голосом. — Виявляй повагу!
— Ні! Він тут, він це зробить, тож дайте йому зробити те, по що він з’явився. Це ж не те що він ще не прийняв рішення: я чула, що женці завжди все вирішують, перш ніж переступити чийсь поріг, хіба ні?
Після спалаху її гніву жнець залишився незворушним.
— Деякі вирішують заздалегідь, а деякі ні, — м’яко мовив він. — Кожен з нас робить усе по-своєму.
Тут почав плакати Бен. Тато його обійняв, але хлопчика вже не вдавалося заспокоїти.
— Так, женці мусять збирати, — сказав Фарадей, — але ми також маємо їсти, спати і просто хочемо поговорити.
Сітра схопила його вже порожню тарілку.
— Ну, вечерю закінчено, тож ви можете піти.
Тоді до нього підійшов тато. Він упав навколішки. Тато справді стояв перед цим чоловіком навколішках!
— Прошу, ваша честе, пробачте їй. Я беру повну відповідальність за її поведінку.
Жнець підвівся.
— Вам не потрібно вибачатися. Чути на свою адресу критику — надзвичайно цікаво. Навіть не уявляєте, як це стомлює: потурання, підступні лестощі, нескінченний парад підлабузників. Ляпас може підбадьорити. Це нагадує мені, що я людина.
Тоді він пішов на кухню і схопив найбільший, найгостріший ніж, який вдалося знайти. Він розмахував ним, намагаючись відчути, як той розтинає повітря.
Бен почав ревти ще голосніше, і татові обійми стали міцнішими. Жнець підійшов до мами. Сітра готувалася кинутися перед мамою, заблокувавши лезо, але замість замахнутися ножем, чоловік простягнув другу руку.
— Поцілуйте мій перстень.
Ніхто такого не очікував, тим більше Сітра.