Сітрина мама просто на нього вирячилася, хитаючи головою, не здатна в це повірити.
— Ви… даруєте мені імунітет?
— За вашу доброту і подану їжу я дарую вам імунітет від збирання впродовж одного року. Жоден жнець не зможе вас зачепити.
Але вона вагалася.
— Краще подаруйте його моїм дітям.
Та жнець усе одно тримав перед нею свій перстень. Там був діамант завбільшки з його кісточку, з темним осереддям. Такий перстень носили всі женці.
— Я пропоную його вам, а не їм.
— Але…
— Дженні, просто зроби це! — наполягав тато.
І вона послухалася. Стала навколішки, поцілувала його перстень, її ДНК було зчитане й надіслане до імунної бази даних у штаб-квартирі женців. Уже за мить світ дізнається, що Дженні Терранову не дозволяється збирати наступні дванадцять місяців. Жнець глянув на свій перстень, котрий тепер мав блідий червоний відблиск, указуючи на те, що особа перед ним має імунітет від збирання. Він задоволено всміхнувся.
І нарешті розповів їм правду.
— Я тут для збирання вашої сусідки, Бріджит Чедвелл, — поінформував їх жнець Фарадей. — Але її ще не було вдома. І я зголоднів.
Він лагідно торкнувся Бенової голови, наче благословляючи його. Здавалося, це заспокоїло хлопця. Потім, тримаючи ножа в руці, жнець попрямував до дверей, і було зрозуміло, як саме він збере їхню сусідку. Але перш ніж піти, він повернувся до Сітри.
— Ти бачиш крізь видиму оболонку цього світу, Сітро Терранова. З тебе вийде хороший жнець.
Сітра відсахнулась.
— Я б нізащо не хотіла ним бути.
— А це, — сказав він, — перша вимога.
Потім він пішов убивати їхню сусідку.
Того вечора вони про це не говорили. Ніхто не згадував збирання — наче сама згадка може накликати те саме й на їхню родину. За сусідніми дверима не чулося жодного звуку. Жодних криків, благань — чи, можливо, Терранови так гучно ввімкнули телевізор, що нічого не чули. Це була перша дія Сітриного тата, щойно жнець їх покинув: увімкнути телевізор на максимальний звук, щоб заглушити збирання за стіною. Але цього не треба було, бо хтозна-як жнець зробив усе тихо. Сітра зрозуміла, що намагається щось почути — будь-що. Вони з Беном обоє виявили в собі хворобливу цікавість, і їм стало від цього соромно.
Високоповажний жнець Фарадей повернувся за годину. Двері відчинила Сітра. На його мантії кольору слонової кістки не було жодної плямки крові. Може, в нього була запасна мантія. Може, після збирання він скористався пральною машиною сусідки. А коли він передав Сітрі ножа, той теж був чистий.
— Нам він не потрібен, — сказала йому Сітра, почуваючись досить упевнено у висловленні думки і за своїх батьків також. — Ми більше ніколи його не використаємо.
— Але ви мусите ним користуватися, — наполягав він, — щоб він слугував вам нагадуванням.
— Нагадуванням про що?
— Що жнець — лише інструмент смерті, а керує мною саме твоя рука. І ти, і твої батьки, і решта людства керуєте женцями. — Він обережно вклав ніж їй у руки. — Ми всі — співучасники. Ти маєш розділити відповідальність.
Можливо, це й правда, та коли він пішов, Сітра все одно викинула ніж у сміття.
2
0,303%
Це найважче, про що можна попросити людину. І знання, що це все заради загального добра, не полегшує завдання. Раніше люди помирали природним шляхом. Похилий вік був смертельною хворобою, а не тимчасовим станом. Ще існували невидимі вбивці, яких називали «хворобами», вони псували тіло. Процес старіння неможливо було розвернути, а також траплялися нещасні випадки, після яких не було повернення до життя. З неба падали літаки. Автомобілі насправді потрапляли в аварії. Існували біль, страждання, відчай. Більшості з нас важко уявити такий небезпечний світ, де в кожному непомітному, випадковому кутку чигала небезпека. Зараз усе це вже позаду, однак залишається проста істина: люди мають помирати.
Бо ми не в змозі переселитися в інше місце — це довели катастрофи в колоніях на Місяці та Марсі. У нас є один дуже обмежений світ, і хоча смерть повністю здолали, так само як поліомієліт, люди все одно мають помирати. Раніше доля людського життя перебувала в руках природи. Але ми її викрали. Тепер ми володіємо монополією на смерть. Ми є її єдиним джерелом.
Я розумію, для чого існують женці та якою важливою й необхідною є їхня робота… але часто міркую, чому для цього обрали саме мене. І якщо після цього життя існує інший вічний світ, то що за доля чекає на людину, яка відбирала життя?