Тайґер Салазар викинувся з вікна на тридцять дев’ятому поверсі, спричинивши жахливий гармидер на викладеній мармуром площі внизу. Цей учинок так роздратував його батьків, що вони його не провідали. Зате прийшов Рован. Рован Даміш був саме таким другом.
Він сидів біля ліжка Тайґера, у центрі відродження, чекаючи, доки той прокинеться після пришвидшеного зцілення. Рован був спокійний. У центрі відродження було тихо. Мирно. Це гарна можливість перепочити від сум’яття в його домі, котрий останнім часом заполонило більше родичів, ніж може витримати будь-яка людина. Двоюрідні, троюрідні, рідні, напіврідні брати й сестри. А тепер, утретє повернувшись, прибула його бабуся в компанії нового чоловіка та в очікуванні поповнення.
— У тебе буде нова тітонька, Роване, — оголосила вона. — Хіба ж це не чудово?
Уся ця ситуація роздраконила Рованову маму — бо цього разу бабуся повернулась аж у свої двадцять п’ять років, зробивши себе на десять років молодшою за власну доньку. Тепер мама відчувала потребу й собі повернути назад, щоб лише не відставати від бабусі. Дідусь був набагато розсудливішим. Він оселився десь у Євроскандії, причаровував панянок і підтримував свій вік на прийнятній позначці в тридцять вісім років.
У свої шістнадцять Рован прийняв рішення, що, перш ніж розпочати нове життя, він має дожити до сивини — і навіть тоді не повертатиметься в безсоромно юний вік. Дехто повертався у двадцять один рік, а це був наймолодший вік, до якого могла повернути людину генетична терапія. Хоча ходили чутки, що вже йде робота над способами перезавантажитись аж до підліткових років, — Ровану це здавалося сміховинним. Бо хто з клепкою в голові захоче ще раз ставати підлітком?
Знову поглянувши на свого друга, він побачив, що Тайґер уже розплющив очі та спостерігає за Рованом.
— Привіт, — мовив Рован.
— Як довго? — хотів знати Тайґер.
— Чотири дні.
Тайґер тріумфально підкинув догори кулака.
— Так! Новий рекорд!
Він оглянув свої руки, наче оцінюючи ушкодження. Але, звісно ж, не залишилося жодних ушкоджень. Ти не прокинешся після пришвидшеного зцілення, доки не загояться всі травми.
— Як гадаєш, це завдяки стрибку з такого високого поверху чи викладеній мармуром площі?
— Напевно, через мармур, — сказав Рован. — Коли досягаєш граничної швидкості, то вже неважливо, з якої висоти стрибаєш.
— Вона через мене тріснула? Мармур міняли?
— Не знаю, Тайґере… і зупинись.
Тайґер відкинувся на подушку, безмежно собою задоволений.
— Найкраще ляпання в історії!
Рован зрозумів, що мав терпіння дочекатися, доки його друг отямиться, але не має терпіння нині, коли він оговтався.
— І навіщо ти взагалі це робиш? Бо це таке марнування часу.
Тайґер знизав плечима.
— Мені до вподоби те відчуття, коли летиш додолу. Окрім того, варто нагадувати моїм старим, що існує салат.
Це викликало в Рована смішок. Саме Рован вигадав термін «дитина-салат» для називання таких, як вони. Вони обоє народилися затиснуті десь посередині великих родин і були далеко не улюбленцями у своїх батьків. «Кілька моїх братів — м’ясо, кілька сестер — сир і томати, а я — салат».
Ця ідея причепилась, і Рован започаткував шкільний клуб під назвою «Вершини айсберга», в котрому тепер перебувало понад два десятки членів… хоча Тайґер часто дражнився, що влаштує розкол і розпочне салатний бунт.
Тайґер ще кілька місяців тому почав спроби розбитися на млинець. Рован теж раз спробував і зрозумів, що це завдає колосального болю. Також йому довелося надолужувати всі домашні шкільні завдання, а батьки наклали на нього всі форми покарання (котрі вони досить швидко забули застосовувати — один з позитивних моментів бути салатом). Та все одно, гострі відчуття під час падіння були того не варті. А от Тайґер на це підсів.
— Друже, тобі варто знайти нове хобі, — звернувся до нього Рован. — Я знаю, що перше відродження безкоштовне, але твої батьки, напевно, цілий статок витрачають на всі наступні.
— Так, вони ж хоч інколи мають витрачати свої грошики на мене.
— А чи не краще, якби вони тобі машину купили?
— Відродження — обов’язкове, — мовив Тайґер. — А машина — необов’язкова. Якщо їх не змусять витрачатися, то вони цього не робитимуть.
З цим Рован сперечатися не міг. У нього також не було авта, і він сумнівався, що батьки йому колись придбають машину. Вони переконували, що громадський транспорт чистий, ефективний і керований комп’ютерами. То навіщо витрачати купу грошей на те, що йому не потрібне? А вони тим часом тринькали гроші на все, крім нього.