— Ми — звичайна мікрофлора, — сказав Тайґер. — Якщо не влаштуємо невеликого кишкового розладу, то ніхто й не дізнається, що ми існуємо.
Наступного ранку Рован наткнувся на женця. Воно й не дивина зустріти женця в цьому районі. Хоч-не-хоч, такі спонтанні зустрічі теж інколи бувають — але женці нечасто з’являлися в школі.
Рован сам був винен у цій несподіваній зустрічі. Пунктуальність не була його чеснотою — а особливо тепер, коли він мав водити своїх молодших братів і сестер у школу, перш ніж швиденько скочити в публікар і поїхати у свій навчальний заклад. Він так і вчинив, і саме прямував до вікна реєстрації, коли з-за рогу вийшов жнець, за ним маяла його ідеально чиста мантія кольору слонової кістки.
Пішовши якось у похід з родиною, Рован відійшов від групи й натрапив на пуму. І тепер йому точнісінько так само стискалося в грудях і тремтіли стегна. Тоді всередині все кричало: бийся або вшийся! Але Рован учинив інакше. Він поборов ті інстинкти та спокійно підняв руки, бо читав, що завдяки цьому здаватиметься більшим. Це спрацювало, і тварина забралася геть, заощадивши йому подорож до місцевого центру відродження.
А тепер, коли з’явилася раптова перспектива спілкування з женцем, у Рована виникло дивне бажання повторити ту свою поведінку — наче, піднявши руки над головою, він зможе відлякати женця. Після цієї думки він мимоволі вголос розсміявся. Останнє, чого ти хочеш, — це сміятися з женця.
— Можеш сказати, де тут головний корпус? — запитав чоловік.
Рован думав був показати йому інший напрямок, але вирішив, що це буде занадто боягузливо.
— Я туди йду, — мовив Рован. — Тож відведу вас.
Чоловік має оцінити послужливість, а догодити женцеві точно не зашкодить.
Рован почав іти, минаючи в коридорі інших дітей — учнів, які так само запізнювалися чи просто виконували якесь завдання. Усі витріщалися, коли вони з женцем проходили повз, і намагалися розчинитись у стіні. Коли навколо інші перелякані, чомусь не так страшно йти коридором з женцем — і Рован не міг заперечити, що його п’янило бути гідом для женця, опинитись у промінні такої поваги. І тільки дійшовши до кабінету, він усвідомив усю правду. Жнець збере сьогодні когось із його товаришів.
Побачивши женця, всі в кабінеті одразу ж підвелись, а той не гаяв часу:
— Будь ласка, негайно викличте сюди Коля Вітлока.
— Коля Вітлока? — перепитала секретарка.
Жнець більше не повторював, бо знав, що вона почула — просто не хотіла в це вірити.
— Так, ваша честе, негайно викличу.
Рован знав Коля. Та всі знали Коля Вітлока. Хоча він ще не був у випускному класі, але вже став квотербеком у шкільній футбольній команді. Він уперше за дуже довгий час має вивести їх до вищої ліги.
У секретарки дуже тремтів голос, коли вона викликала його по інтеркому. Вимовивши ім’я, вона закашлялася.
А жнець терпляче очікував появи Коля.
Останнє, чого хотів Рован, — це налаштувати проти себе женця. Йому варто було просто крадькома дістатися до вікна реєстрації, відмітитись і піти на уроки. Але, як і з пумою, він мав стояти лицем до страху. Саме цей момент змінив його життя.
— Сподіваюся, ви знаєте, що збираєте нашого зіркового квотербека.
Такий приязний ще мить тому жнець різко перетворився на камінь.
— Не бачу, яким боком це тебе стосується.
— Ви в моїй школі, — сказав Рован. — Тому це мене стосується.
Але тут увімкнувся інстинкт самозбереження, і хлопець почимчикував до вікна реєстрації, вийшовши за поле зору женця. Він віддав підроблену записку про запізнення, а тим часом постійно бубонів: «Дурень, дурень, дурень». Йому пощастило народитися не в еру природної смерті, бо навряд чи дожив би до повноліття.
Повернувшись до виходу з офісу, він побачив, як жнець веде понурого Коля Вітлока до директорського кабінету. Директор добровільно звільнив власний кабінет, потім глянув на персонал, просячи пояснення, але вони лише заплакано хитали головами.
Здається, ніхто не помічав, що Рован і досі тут. Кого цікавить салат, коли поглинають котлету?
Він спробував прошмигнути повз директора, але той вчасно його помітив і зупинив, поклавши руку на плече.
— Синку, не треба туди заходити.
Він мав рацію, Ровану не треба було туди заходити. Однак він усе одно пішов і зачинив по собі двері.
Перед надзвичайно охайним столом директора стояли два стільці. Жнець сидів на одному, а на другому згорбився та ридав Коль. Жнець обпалив Рована поглядом.
«Пума», — подумалося Ровану. Однак жнець насправді мав владу забрати людське життя.