— Закладаюся, що за допомогу він отримав імунітет, — сказав хлопчина, з яким вони були одвічними друзями.
— Ні!
— Добре, — з цілковитим презирством сказала Мара. — Тоді я сподіваюся, що наступний жнець прийде по тебе.
Він знав, що вона говорила щиро — не лише цієї миті, а завжди, — і якби наступний жнець таки прийшов по нього, то вона б насолоджувалася його смертю. Думка, що на світі тепер існують люди, які активно бажають його смерті, була наче відро холодної води на голову. Одна річ, коли тебе не помічають, а цілковито інша — стати об’єктом неприязні для всієї школи.
Лише тоді він пригадав попередження женця, що йому не варто сподіватися доброти за свої дії щодо Коля. Чоловік мав рацію — і за це Рован ненавидів женця так само, як інші ненавиділи його самого.
3
Сила долі
2042. Той рік відомий кожному учневі. Обчислювальна потужність стала того року нескінченною — чи такою близькою до нескінченної, що її більше неможливо виміряти. Того року ми дізналися про… все. Просто «хмара» переросла в Шторм, і тепер будь-яка інформація перебуває в майже нескінченному сховищі пам’яті Шторму, і будь-хто має до неї доступ.
Але, як і з багатьма іншими речами, коли ми отримали доступ до нескінченних знань, вони перестали здаватись аж такими важливими. Аж такими необхідними. Так, ми все знаємо, але мені часто стає цікаво, чи хтось узагалі намагається доступитися до тих знань. Хоча, звісно ж, є вчені, які досліджують уже відоме нам, але як глибоко? Сама ідея освіти раніше полягала у вивченні нового, щоб ми могли покращити наші життя та світ. Але ідеальний світ покращувати не потрібно. Як і більшість наших занять, освіта — від шкільної до найвищої університетської — це просто спосіб чимось нас зайняти.
2042 — це рік, коли ми побороли смерть, а ще рік, коли ми перестали рахувати. Звісно, ми ще кілька десятиліть нумерували роки, але плин часу перестав бути важливим у мить виникнення безсмертя.
Мені точно не відомо, коли саме все перемкнулося на китайський календар: рік Собаки, рік Кози, Дракона і так далі. А ще я не можу точно сказати, коли захисники тварин почали вимагати рівноправного залучення їхніх улюбленців, додаючи рік Видри, Кита, Пінгвіна. І не можу сказати, коли вони перестали їх повторювати й ухвалили закон, що відтепер кожен рік буде названо на честь іншої тварини. Але точно знаю, що зараз рік Оцелота.
А щодо того, чого я не знаю, то якщо хтось має бажання поглянути — Шторм зберігає все.
Сітра отримала своє запрошення на початку січня. Воно прийшло поштою, а це було першою ознакою, що то щось незвичне. Поштою приходили всього три види пересилань: пакунки, офіційні документи й листи від диваків — бо лише такі досі писали листи. Здається, це був саме третій вид кореспонденції.
— Ану відкривай, — мовив Бен, якого поява конверта схвилювала набагато більше, ніж Сітру.
Лист був підписаний від руки, а це було ще чудніше. Дійсно, письмо від руки ще залишалося факультативним способом спілкування, але, крім себе, Сітра знала лише кількох людей, які продовжували ним користуватися. Розірвавши конверт кольору яєчної шкаралупи, вона витягла картку такої ж барви, а перш ніж прочитати вголос, зробила це про себе.
«Маємо честь запросити вас до Великої міської опери дев’ятого січня о сьомій годині вечора».
Там не було підпису чи зворотної адреси. Одначе в конверті був один квиток.
— Опера? — сказав Бен. — Фе.
Сітра була повністю згодна.
— Можливо, це якась шкільна подія? — запитала мама.
Сітра похитала головою.
— Якби так, я б знала.
Мама забрала в Сітри запрошення й конверт, щоб і самій роздивитися.
— Ну, хай що воно таке, але цікаво.
— Це, гадаю, якийсь лузер так запрошує мене на побачення, бо занадто наляканий підійти особисто.
— То ти підеш? — поцікавилася мама.
— Мамо… хлопець, який запрошує мене в оперу, або жартує, або марить.
— Або намагається тебе вразити.
Щось буркнувши, Сітра вийшла з кімнати, роздратована власною цікавістю.
— Я не йду! — зі своєї кімнати гукнула вона, добре знаючи, що піде.
Велика міська опера — одне з кількох місць, де бажають побувати всі, хто є хоч кимось у цьому світі. Лише половина постійних відвідувачів опери приходить туди заради вистави. Решта ж хоче долучитися до великої мелодрами про те, як підніматися соціальними сходами й будувати кар’єру. Навіть Сітра знала процедуру, хоча не крутилась у таких колах.