Сьогодні перед світанком Северин Романович прокинувся й сів на ліжку, немов щось штрикнуло його. Не знав — що, але затривожився одразу до холодного поту й недаремно, бо з вулиці донісся гуркіт мотора і світло автомобільних фар ковзнуло по вікну.
Жмудь поспішливо намацав штани, тремтячими руками почав застібувати, та ґудзики вислизали з пальців, і Северин Романович, плюнувши, пролопотів босоніж на веранду, не забувши сунути в кишеню подарований братом німецький «вальтер».
Міркував: якщо приїхали на автомобілі, значить, якесь німецьке начальство, а в нього з начальством стосунки дай боже кожному… Щоправда, може, передислоковується якась військова частина, це погано, ой, як погано, перепаскудять усе, примусять годувати, не дай боже побачать коней…
Серце тенькнуло — тут не допоможе навіть Кирило, хоч і хвалиться, сучий син, що контролює всю округу…
Северин Романович прочинив двері й винирнув на вулицю. Побачивши за ворітьми автомобіль, трохи заспокоївся й запалив свічку. Із свічкою у високо піднятій руці вийшов на веранду, запитав голосно:
— Хто тут?
Автомобільні фари вже згасли, хвіртка заскрипіла, й цегляною доріжкою до веранди посунули двоє.
Северин Романович стиснув у кишені руків'я «вальтера», але, побачивши у тремтливому світлі свічки високий офіцерський кашкет, ступив крок назустріч, зобразив на обличчі посмішку, немов офіцер міг у пітьмі побачити її.
— Прошу, панове, — вклонився чемно. — Якась нагальна справа до мене?
Двоє піднялися сходами, зупинилися напроти. Один дивився на Жмудя мовчки й холодно, другий, одягнутий у блискучий плащ, виступив з-за його спини й запитав по-українськи:
— Прошу пана, ви — Северин Жмудь?
— Так є, — вклонився Северин Романович ще чемніше. — Маю честь бути старостою цього села.
Офіцер щось прогелготів стиха. Северин Романович уже трохи насобачився з німецької мови, принаймні міг порозумітися з своїм начальством, та зараз чи то з хвилювання, чи то зі сну не збагнув нічого.
— З вами розмовляє гауптман Ліблінг, — мовив чоловік у плащі. — Нам терміново потрібний ваш брат Коршун.
Жмудь відступив, запрошуючи гостей до хати, та вони не зрушили з місця.
Северин Романович переступив з ноги на ногу — відчував себе незручно босоніж і в нічній сорочці.
Крім того, з Кирилом у них домовленість: він не знає, де Коршун, і взагалі вперше чує про Коршуна, хто б не запитував — котіться під три чорти…
Певно, перекладач правильно зрозумів його мовчання, бо вів далі впевнено:
— Коршун мусив попередити вас, що його може розшукувати Марко Степанюк… Він казав вам про Марка Степанюка?
У Северина Романовича трохи одлягло від серця.
— Отак би й відразу, — мовив. — Прошу шановних панів до покоїв…
— Справа нагальна, — зупинив його перекладач. — Гауптман хоче знати, коли Коршун буде тут?
Жмудь відповів ухильно:
— Зараз пошлю хлопця верхи…
– І все ж, коли?
— Ну, години через півтори.
— А швидше?
«Що я, дурний, коня заганяти?» — хотів заперечити Жмудь, але пообіцяв:
— Можливо, й швидше…
Чоловік у плащі й гауптман погелготіли між собою.
Тепер Северин Романович збагнув, у чому справа, й не чекаючи, що скаже офіцер, загукав голосно, перехилившись через бильця веранди:
— Андрію, йди-но сюди! Прокинься, кажу тобі, Андрію! Ось я тебе, сучого сина, батогом зараз!
— Чого лаєтесь? — почулося з клуні. — Наробишся, а тобі й поспати не дадуть!
— Я тобі посплю! Сідлай Сірка, батяре клятий, та швидше! — озирнувся на гауптмана — чи задоволений? — і вказав на двері, мовивши: — Прошу, панове, до покоїв, я нараз підніму господиню, либонь, зголодніли з дороги…
Він провів гостей до вітальні, засвітив гасову лампу, підсунув зручні шкіряні фотелі, а сам, розбудивши жінку, подався до Андрія — якщо не простежиш, нічого не зробить, шляк би його трафив, не молодь зараз, самі злодюги й ледацюги, чухатиметься, поки не нагримаєш.
Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:
— Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?
— Чом би не знав? — пробуркотів Андрій.
— Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.