Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.
— А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?
— Не твоє діло! — зсунув брови Северин Романович. — Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!
Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.
Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона — півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…
Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.
Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.
Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони — двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.
— Хто? — запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.
Коршун зрозумів його і наказав:
— Почекайте надворі біля коней! — Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: — Хто?
— Двоє якихось… гауптман і перекладач…
Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.
— Бігме, гауптман Ліблінг… — спохмурнів. — Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…
Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови — сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.
Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:
— Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!
Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.
Про це він і сам догадувався — не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.
Але тепер остаточно переконався: вперше Ліблінг поводився з ним, як з рівним.
Що ж, ще й не те буде, як накрутять вам червоні хвоста!..
Коршун сам здивувався з парадоксальності цієї думки — невже і він радіє з перемог червоних? Ні і ще раз ні — хоч би цей Ліблінг почав навіть принижуватися перед ним. Зашилив губи в догідливій посмішці, запитав:
— Що трапилося, гер гауптман? Такий терміновий виклик!..
— Ну, що ви — виклик! — перебив його Ліблінг. — Просто трапилось непередбачене, і я не мав іншого виходу…
Коршун зручніше вмостився в фотелі: ось якої заспівали, шановні! Кинув сухо:
— То я слухаю вас.
Гауптман розклав на столі карту.
— Ось тут, — тицьнув олівцем, — в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, — намалював стрілку. — Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер — зона боліт, і лише тут залишається прохід…
— Ви хочете сказати, — потарабанив пальцями по карті Коршун, — що нам потрібно…
— Це дуже важливо! — Ліблінг кинув на карту олівець. — Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.
— Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? — не зміг приховати іронії Коршун.
Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.
— Справа вельми серйозна, — мовив підкреслено сухо. — Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, — окреслив пальцем на карті, — розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…
— Скільки їх? — запитав Коршун.
— Четверо чи п'ятеро.
Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.