Дурниці.
Йому хотілось лягти і ні про що не думати. Мабуть, він усе-таки захворів. Температури не відчував, але було важко дихати, і відчинені вікна не допомагали. Він глянув у верхнє дзеркальце і побачив, що Маргарет, схиливши голову на спинку заднього сидіння, спить. Треба ж було саме в цей день, у цей останній відповідальний момент йому захворіти! Сумніву не було — він захворів. Але чим? У нього не боліло горло, взагалі нічого не боліло, тільки от голова… Було таке відчуття, що все, що відбувається довкола, — нереальне. Ось він перемикає швидкість, обганяє машину, що їде попереду, сигналить велосипедисту, який вискочив на проїжджу частину дороги, і… ніби все це робить не він, а хтось інший, ніби все це відбувається вві сні, коли ми стаємо немовби іграшкою в руках якихось невидимих могутніх сил: хочеш повернути вправо, а ноги несуть тебе вліво! Хтось наздоганяє тебе, ти тікаєш від небезпеки, а ноги і земля — все наче гумове, біжиш, біжиш — і на місці… Але ж він не спить. Він виразно бачить дорогу, в бокове дзеркало — машину Келлера. Десь позаду іде «кадилак» Гарвея, а на задньому сидінні — Маргарет, яка спить, а можливо, вдає, що спить. Це все його вороги, і вони хочуть заволодіти цією маленькою скринькою, що схована в кермовій колонці. А в цій скриньці тисячі смертоносних бацил… Варто її тільки відчинити — вони розповзуться, і тоді… Що за марення? Клаус труснув головою, ніби бажав позбутися цієї мани, що огорнула його. Ні! Треба зупинитися. «Може, мені підсипали отрути або дали сильне снотворне? Але це вже триває кілька годин. Значить, вони дали мені щось таке, щоб паралізувати мою волю… Так, так! Саме так. Отже, треба зібратися, затиснути все в кулак!.. Але хто б це міг зробити? Дивне запитання! Хто завгодно. Можливо, й вона?» Він знову глянув на Маргарет, яка сиділа тепер з широко розплющеними очима. Щоки її були неприродно бліді. Можливо, це йому лише здається. Клаус мляво подумав про те, а що, коли запитати в неї, як вона себе почуває, але замість цього різко натиснув на гальма і зупинив машину — потім відкинувся на сидіння і заплющив очі. Різнобарвні кола попливли в темряві. Так, нерухомо, він сидів, поки не почув скрегіт гальм — це під'їхав Келлер. Клінген відчинив дверцята і вийшов. За ним вийшла Маргарет. Ні, він не помилився: справді, вона була бліда. Можливо, і її?..
— Здається, я захворіла, — кволим голосом промовила Еллінг і притулилась до машини.
У цей час до них підійшов Келлер. Він теж був блідий. Але голос у нього, як завжди, був сильний і впевнений:
— Як вам подобається? Такого фена я не пам'ятаю за все своє життя. Мене просто паче підмінили. І думати ні про що не хочеться, навіть про жінок… Хочу тільки, щоб мені дали спокій…
— Що ви сказали? Фен? — запитав Клінген.
— Атож, фен. Буває, що він заходить ще й далі на північ.
— Так це фен? — перепитав Клінген.
— Ну, звичайно ж. Хіба ви не відчуваєте? Завтра всі газети будуть заповнені некрологами. Сердечники, гіпертоніки, самовбивці… При фені різко падає тиск…
— Звичайно ж, це фен! Фен! — привид, що приносить нещастя… — з полегшенням вимовив Клінген.
«Що ж, це навіть на краще», — подумав він і сказав:
— Маргарет погано почуває себе, допоможіть їй.
— У мене в самого таке відчуття, ніби мене ціпами помолотили, — зізнався Келлер.
— Посадіть Маргарет до себе в машину, їдьте до мене додому і чекайте на мій дзвінок.
— Але ж я повинен супроводжувати вас до будинку Зейдліца…
— Хіба ви не бачите? З Маргарет зовсім погано!.. Келлер і Клінген допомогли Еллінг сісти до капітана в машину.
На роздоріжжі при в'їзді в Кельн вони роз'їхались у різні боки.
Машина Клінгена на великій швидкості йшла набережною Рейну. Було десь близько опівночі. Пригальмувавши, Клінген звернув на міст біля Кельна-Дойтца.
На мосту через Рейн швидкість була обмежена, жовті світильники освітлювали дорогу. Зліва видно було залізничний міст, знаменитий міст, що тримається на одній підпорі.
На правому березі Рейну вогнів було менше. По суті, тут уже починалась околиця міста.
Про свій стан Клінтон більше по думав. Тепер він знав, що це — фен, і навіть відчув себе трохи бадьоріше. У всякому випадку, страх, що він не зможе довести машину, минув. Але голова його була такою ж важкою та затьмареною, і відчуття, що все довкола відбувається немов уві сні, не полишало його.
Клінген повернув ліворуч і тепер їхав тінистою алеєю. Ось і двоповерховий котедж — дім Зейдліца.
Крім парадного, до будинку вів ще один під'їзд з боку парку, покритий жовтим гравієм. Саме цією дорогою вів машину Клінген.